Моя історія почалася у великій родині. Будучи старшою з семи дітей, я часто опинялася у ролі другої матері, коли наші батьки були зайняті роботою.

Ці роки були сповнені не тільки трепету та турботи, але й нескінченної втоми. Тому, коли я сама стала матір’ю, я твердо вирішила, що в мене буде лише одна дитина.

На моє щастя, мій чоловік Іван завжди підтримував моє рішення.

Але все змінилося, коли нашому синові Андрію виповнилося чотири роки. Іван почав все частіше говорити про другу дитину, а я відчувала, що мені стає тяжко.

Нещодавно під час однієї з наших бесід ситуація загострилася.

— Олено, давай поговоримо про другу дитину. Андрій скоро піде до школи, йому не вистачатиме компанії, — почав Іван.

— Іване, ти ж знаєш, що я не хочу більше дітей. Я виросла у великій родині і знаю, скільки це вимагає сил і часу, — відповіла я, відчуваючи, як у грудях затискається грудка.

— Але це несправедливо щодо Андрія. У нього мають бути брати чи сестри. А якщо ти не погодишся, я не знаю, чи зможемо ми продовжувати жити разом.

Може, мені варто подумати про розлучення, – його слова були як удар ножем. Моє серце завмерло. Розлучення? Загрози забрати сина? Ми ніколи не спускалися до таких ультиматумів.

— Іване, будь ласка, не кажи так. Ми маємо знайти компроміс. Чи не можемо ми обговорити це спокійно? Може, варто звернутися до професіоналів у цій справі?

– Запропонувала я.

– Добре, давай спробуєм. Але я хочу, щоб ти всерйоз подумала про це, — сказав він, покидаючи кімнату. Тієї ночі я довго не могла заснути. Я розуміла, що рішення про другу дитину не повинно стати каменем спотикання між нами.

Нам треба було знайти шлях, який влаштує нас обох, зберігаючи при цьому сім’ю цілою. Спокійне обговорення і, можливо, відвідування сімейного консультанта, здається, буде нашим наступним кроком…

КІНЕЦЬ.