Тамара Петрівна смажила на кухні картоплю з цибулею, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Добрий день, – на порозі стояв незнайомий хлопець із скромним букетиком у руках, і ніяково посміхався.

– Здрастуйте, – строго відповіла на вітання Тамара Петрівна, й відразу поспішно додала: – Світлани моєї вдома немає, і коли з’явиться – невідомо. Тож прощавайте.

– Я знаю, що Світланки вдома немає, Тамаро Петрівно. Я не до неї, – хлопець раптом простягнув букет, і усмішка на його обличчі зникла. – Я до вас.

– До мене?! – жінка глянула на квіти й застигла від несподіванки, не розуміючи, що відбувається.

Кілька вона секунд розгублено дивилася на квіти, і таки взяла їх у руки.

– Дивно… А ви впевнені, що ви не помилились адресою?

– Якщо ви мама Світланки, то впевнений…

– Так, я мама, – Тамара Петрівна знову насупилась. – А що сталося?

– Поки нічого. Ви не запросите мене зайти?

– З якого дива? – знову дуже строго заговорила господиня квартири. – Кажіть тут, що вам потрібно?

– Добре… – хлопець кивнув, і зітхнув, немов готуючись занурюватися у воду на велику глибину. – Я прийшов зробити вам несподівану пропозицію. Ви готові вислухати її?

– Говоріть уже, не тягніть час! – невдоволено сказала жінка.
– Гаразд, кажу. Будьте моєю тещею.

У коридорі на кілька секунд запала тиша. Тамара Петрівна уважно дивилася на цього дивного хлопця, намагаючись зрозуміти, чи все добре з ним.

– Що? – нарешті, перепитала вона. – Я щось недочула?

– Ні, – відчайдушно похитав він головою. – Будьте моєю тещею. Будь ласка.

– А ти хто? – запитала вона, переходячи на “ти”, і ледь помітна усмішка прослизнула на її обличчі.

– Я – Сашко. І ми зустрічаємося з вашою донькою дуже давно, але… Я знаю, що це для вас не важливо. І все, що я вам зараз можу розповісти про себе – для вас це зовсім нічого не означає. До речі, як мені вас називати, доки ви не моя теща?

Вона раптом взяла його за рукав куртки і майже потягла на кухню.

– Стривайте! – спробував він впиратися. – Стривайте! Мені ж треба зняти черевики!

– Не треба нічого знімати! – сказала вона, і через кілька секунд поставила його біля кухонного вікна. – Ось! Тепер я тебе добре бачу. На вигляд ти, начебто, нормальний! Цілком нормальний!

– Я нормальний не тільки на вигляд… – невпевнено сказав він. – Я – взагалі – нормальний…

– Правда?! – обурилася вона. – Наскільки мені відомо, хлопці роблять пропозицію спочатку дівчатам! А вже потім ідуть знайомитися з мамою! Чи тепер у вас все не так? Все змінилося?

– Ні, не змінилося. Я зробив пропозицію вашій дочці. Але Світлана сказала, що її відповідь нічого не вирішить.

– Чому? – щиро здивувалася вона.

– Тому що її життям ви розпоряджаєтеся. Так вона сказала. Розпоряджаєтеся повністю, і неподільно. Наче річчю.

– Вона так сказала? – Тамара Петрівна розгублено застигла, і її обличчя побіліло. – Про мене?

– Так, – кивнув він. – Дослівно. І тому я ще раз вас прошу – будьте моєю тещею!

– Стривай! – зупинила вона його, і забурмотіла: – Невже, Світлана думає, що я вважаю її життя річчю? У мене в голові не вкладається… А ти… – Тамара Петрівна з єлейною усмішкою вимовила його ім’я. – Сашко… Ти взагалі хто такий!

– Я – людина, – знизав він плечима. – Яка любить вашу дочку.

– Причому тут це? – нервово зупинила вона його. – Мені не цікаво – любиш ти, чи не любиш… Хто ти?! Що ти з себе являєш?!

– Зараз являю?

– Звісно, зараз!

– А чи не все одно – що я зараз із себе являю? – раптом запитав хлопець. – Адже через якийсь час я стану зовсім іншим. Так що все, що я вам зараз про себе розповім – дурниці.

– Чому це – дурниці? – не зрозуміла вона.

– Тому що, наскільки мені відомо, Тамаро Петрівно, і ви, двадцять п’ять років тому, були зовсім іншою. Ніжною і тендітною дівчиною. Так мені Світлана розповідала. А потім ви невдало вийшли заміж, залишилися одна з дитиною, і від складнощів, які постійно виникали у вашому житті, поступово стали перетворюватися на залізну, строгу жінку.

– Що? – у її очах запалали недобрі, холодні вогники.

– А я вас не осуджую, – знову посміхнувся хлопець. – І Світлана вас зовсім не осуджує. Вона ж усе розуміє. Знаєте, як вона вас шкодує? Як мати свою маленьку дитину.

– Вона?.. Мене?.. Шкодує?.. – у Тамари Петрівни перехопило подих. – Як дитину?

– Ага, у якої з нервами не все гаразд. Тож невідомо, якими ми з нею станемо, якщо ви раптом мені зараз відмовите.

А який я зараз?.. Зараз, головне – перспектива, правильно? І вона є. Є освіта, є хороша професія, я навіть квартиру винаймаю на власні гроші. І мені ніхто не допомагає.

Я можу сам свою сім’ю утримувати. І навіть, якщо що, вам допомагати. Тому станьте моєю тещею, будь ласка. Я не вимагаю відповіді негайно, але – до завтра, я думаю, ви повинні визначитися. А квіти…

Він кивнув на букетик, який вона все ще тримала в руках.

– Їх краще поставити у воду. Без цього вони зачахнуть. Як люди без кохання. До побачення…

Він знову скромно посміхнувся, розвернувся і вийшов з квартири.

Вона зачинила за ним двері, потім пройшла в кімнату, сіла на стілець, і вперше за двадцять п’ять років…

Гірко розплакалася…

…Ну а далі було весілля. Усміхнена Тамара Петрівна дуже раділа за доньку.

А ще вона нарадуватися не могла новоспеченим зятем, який так незвично й несподівано відкрив їй очі на її життя…

КІНЕЦЬ.