У звичайних сім’ях свекруха лізе постійно в життя молодих і не дає спокійно існувати невістці, а в нас навпаки. Мені від невістки та її непроханих порад вити вже хочеться.

Я відразу помітила, що вона дівчина дуже (навіть надмірно) товариська. А ще нетактовна. Одразу почала ставити дуже особисті питання, які я з ледь знайомою дівчиною, хай і нареченою свого сина, не збиралася обговорювати.

Дуже сподівалася, що наше спілкування буде рідкісним, бо одразу усвідомлювала, що у сина окрема сім’я та окреме життя, в якому моє місце далеко не в першому ряду.

Але невістка вважала, що ми тепер усі одна велика родина. До неї входила і я, і вони із сином, та її батьки. До речі, після знайомства з ними я й зрозуміла, у кого невістка така балакуча і берегів не бачить.

Мені її мама в перше знайомство заявила, що “Баба я хороша, тільки мужика мені треба”, а то це непорядок. Навіть кинулася шукати претендентів зі своїх знайомих, від чого я її ледве відмовилася.

Але, дякувати Богу, зі сватами я спілкуюся рідко, живуть вони далеко, там у них свої справи та турботи, тому про мене згадують тільки на свята.

А ось з невісткою доводиться спілкуватися дуже часто, що мене зовсім не тішить. Вона начебто й від душі все говорить, але краще б мовчала. То їй моя зачіска нудною здається, то мені одягатися треба інакше, то викинути диван і купити інший, то змінити фіранки, то губи підколоти.

І, звичайно, головне, що мені треба зробити – це знайти мужика. А то я ще не стара, можу пошукати своє жіноче щастя. А якщо і не щастя, то для здоров’я мені мужик просто необхідний.

– У нас на роботі чоловік є, хочете, я вас познайомлю? Тільки ось вам би перед побаченням у салон сходити, а то блякло виглядаєте, – не зупиняється невістка, вкотре припершись на чай.

Я якось спробувала з нею вже не спілкуватися. Вона прийшла, а я двері не відчинила, так вона за душевною простотою всіх на вуха поставила, мало не рятувальників викликала.
Розумію, що дівчина вона непогана, все говорить без задньої думки, але іноді було б непогано, якби вона взагалі не говорила принаймні зі мною. Я вже б це пережила.

Подруги кажуть: радій, що невістка так тягнеться. А я не бачу причин для радості: вона мене вже втомила як своєю балакучістю і непотрібною турботою, так і непроханими порадами.

От найкраще б вона дистанцію тримала. Жили б ми за принципом “в них своя сім’я, у мене своя”. З сином би я все одно спілкувалася б, а без спілкування з невісткою я якось вижила б.

Нормально з нею говорити та просити не лізти – так вона не чує, а хамити і якось різко її смикати начебто і нема за що, та й син образиться, що я його дружині хамити буду, вона ж нічого поганого не робила.

Не знаю вже, як позбутися цієї напасті. Хочеться, щоб із невісткою якось скоротилося спілкування, бо вислуховувати її постійні поради вже нема сил. Мабуть, таки доведеться сваритися.

КІНЕЦЬ.