Починалося все чудово. Молоді люди Олег та Яна готувалися до весілля. Гроші вже були. Наречена обрала сукню, наречений купив костюм. Кафе замовили на 60 людей. Весілля намічалося гарне. Родичі особливо багатими не були, але й не бідували. Батьки молодих людей теж порозумілися, і з дітьми, і один з одним. Майбутня свекруха не здавалася поганою, а теща теж була нічого.

Весілля було веселим.

– Раз у нас син, – почала свою промову Тетяна Андріївна. – То житлом він, як чоловік, має забезпечити свою сім’ю. Олег у нас успішний, але ми вирішили допомогти молодій сім’ї та подарувати квартиру. Ось вам ключі. Живіть і радійте. Першу шлюбну ніч можна провести вже там. Все готово!

Гості заплескали в долоні. Незручно почувалися лише батьки нареченої. Вони, звичайно, подарували пристойну суму, але з квартирою не порівняти. А молодята раділи. У процесі підготовки до весілля вони пропустили момент першої шлюбної ночі. Можна було замовити номер, винайняти квартиру, але вони просто забули.

***

Квартира опинилася поряд із тією, в якій виріс Олег. За стіною було помешкання його батьків. Ще ці дві квартири об’єднав спільний тамбур і майже такий самий балкон.

Тетяна Андріївна постаралася!

– Я як дізналася, що сусіди продають квартиру, то все! Відразу вирішила – моя! Братимемо! Дуже зручно, квартира окрема і поруч. – радісно розповідала вона всім на другий день весілля. – Дітки підуть, це ж так зручно! Яка ж я молодець!

Тільки Яні радість свекрухи здалася з каверзою. Начебто й хвилюватися нема чого, живуть окремо, але щодня бачити матір чоловіка не входило до її планів.

Все почалося після їхнього повернення з весільної подорожі. Рано-вранці свекруха принесла сирники.

– Підйом, сніданок на столі. – зазирнула вона до спальні.

– Мамо, ми ще спимо, у нас ще один день відпустки. Як ти сюди потрапила?

– Час звикати до робочого тижня.

Вона пішла, але невдовзі повернулася.

– Ви чому все ще спите?

– Мамо, ми з дороги приїхали вночі. Дай відіспатися. Як ти сюди потрапила?

– Та двері не зачиняла. Достатьньо, що спільні замкнені, а тут ми всі свої. Як одна велика родина.

Яна не лізла у розмову, а Олег спросоння не все зрозумів.

– Вставайте. Сирники охолонули вже, я вам суп принесла, твій улюблений, синку.

– Мамо, ми самі все готуватимемо. Яна все вміє.

– Подивлюсь я. Завтра вам на роботу, а вдома безлад. Навіть валізи стоять.

– Мамо, ми приїхали вночі. Не до валіз. – Сказав Олег і відвернувся до стіни. Яна хотіла наслідувати його приклад, але зрозуміла, що його мати взялася за валізи. Довелося їй підвестися з ліжка.

– Тетяно Андріївна, залиште наші речі, я все розберу сама. Не треба чіпати мою спідню білизну.

– Що в цьому такого?

– Не треба. – Яна забрала свою валізу з рук свекрухи. – Я все зроблю сама.

– Гаразд, я пішла додому. У мене і без вас багато справ.

Невістка зачинила за нею квартиру на ключ, але тут же почула стукіт у двері. Довелося відчинити.

– Я ж казала! Навіщо закривати на замок, там закрито і вистачить.

– Жінка показала на двері тамбура.

– Замок там добрий, двері ми поміняли. Тож і ваші міняти не стали, залишили від колишніх господарів. Лише замок змінили.

Яна не знала, що робити. Отримали у подарунок квартиру, а насправді опинилися під пильним оком свекрухи. Вона навіть здогадалася, що Тетяна Андріївна має свій ключ.

Адже коли вони приїхали вночі, двері зачинили. А вранці мама чоловіка принесла сирники і навіть не стукала. Яна в роздумі стояла в коридорі і вирішувала, як бути далі.

На очі попався дверний ланцюжок, не довго думаючи вона закрила його. Спати вже не хотілося, який тут сон. Яна почала розбирати речі, прати, прибирати. Написала список продуктів, згодом треба було сходити до магазину. Олег ще спав. Він погано переносив переїзди. Наступного разу вони вирішили подорожувати своєю машиною.

Щось загриміло біля вхідних дверей і почувся вигук свекрухи.

– Навіщо вам цей ланцюжок, я ж сказала, що не варто зачиняти двері. Треба сказати Олегу, щоб прибрав його. Олег!

– Він спить.

– Я вже вкотре приходжу, а у вас нічого не зроблено.

– Третій раз за дві години.

– Все порахувала? Для вас стараєшся. Дякую мають сказати, така квартира!

– Мамо, що за шум?

– Прокинувся? Ось іди, помилуйся. Зачиняє двері. Навіщо? Не на ключ, то на ланцюжок. Поговори із дружиною нормально. Ми сім’я. Навіщо закривати?

– Мама. Я тебе весь ранок чую. Ти живеш у нас чи у себе? Таке почуття, що сусід бешкетник оселився з нами.

– Я бешкетник?

– Майже.

Мати гримнула дверима і пішла. Довго вона не витримала та повернулася. Олегу вже смішно, що ще може придумати його мати.

– Гроші маєте? Не всі прогуляли? Давайте сюди і пішли зі мною. Куплю вам продукти.

– Ми самі сходимо, Тетяно Андріївна. Зараз Олег поїсть та й підемо.

– Олег!!!

– Що?

– Гроші та за мною.

– Мамо, я зараз буду зайнятий.

– Чим це?

– Пошуком орендованої квартири, бажано в іншому районі міста.

Яна відвернулася від свекрухі, переживаючи розсміятися.

– Що? Пошуком? Я старалася для вас.

– Мамо, я виріс. Не треба контролювати мене щохвилини. Ми хочемо побути наодинці, а ти щогодини до нас заглядаєш. Займися своїми справами.

– Та я…

Мати знову пішла. Цього разу Олег закрив на замок сам. Подумавши трохи, він ще скористався і ланцюжком.

– Я цього не винесу, – сказав він.

– Переїзд, у будь-якому разі, не минучий.

– Ти думаєш, твоя мама не зупиниться?

– Ти її погано знаєш. Зупинити можна все, але не мою маму. Тим більше у цій ситуації.

– Може спробуємо?

– Спробуємо. Ти хотіла в магазин, ідемо, поки мама не почула.

Повернувшись із магазину, вони застали Тетяну Андріївну у себе.

– Подивлюся, що ви купили. Чай треба заварювати, а не в пакетиках купувати. А це що? Найкраще печиво, Яно, домашнє. Цей сир на сирники не підходить.

– А він і не для сирників. – відповіла Яна.

Свекруха мовчки пішла додому.

– Так більше продовжуватися не може. Що будемо робити?

– Може змінити замки? Щоб коли нас немає вдома, мама не заходила. З рештою боротиметься ланцюжок. – Запропонувала Яна.

– Поки що можна зробити і так. Але не сьогодні.

Свекруха постала перед вечерею.

– У вас чимось пахне. Я так і знала, м’ясо перетримали. Хотіла запропонувати свої котлети.

– Воно не перетримане, а запеклося. Рівна красива скоринка.

– Я знаю, яка буває скоринка. А чому ви до нас не заходите?

– Ми зайдемо, але не сьогодні. Сідайте з нами вечеряти.

– Ні. Я таке не їм.

– У вас щось теж в духовці? Димом пахне.

Яна могла б поквитатися таким же способом, як свекруха заявляється до них, але не стала. Свекор нічого поганого їм не робив. А димом справді занесло, двері свекруха не зачинила, на плиті у неї смажилися котлети.

Це був лише перший день проживання по сусідству з батьками Олега. Починався робочий тиждень. Свекруху вони бачили рідше, але щодня. Минулий вихідний забувся, але настав новий. Поспати не вдалось. Тетяна Андріївна, не потрапивши у двері, почала стукати у балконні двері.

– Мамо. Що ще? Ми бачилися ввечері.

– Чому знову все закрито? Замок змінили? Але квартира моя!

– Мама. Я це знав, але думав, що ти оформиш дарчу після весілля. Але бачу, що це не треба.

– Нічого оформляти не буду. Ось ще. Живіть поки не розлучилися. Бачу вам уже не подобається.

– Не треба. Нічого не треба. – Сказав Олег і зачинив прочинене вікно.

***

Із весілля залишилися подарункові гроші. На них молоді планували купити найближчим часом машину. У планах було подорожувати. Вони мали намір відкладати гроші на свою мрію. Але після всіх цих подій було вирішено змінити плани.

Місяць життя поряд із батьками Олега минув. Мати заходила трохи рідше, але, може, це просто здалося. Молодята були терплячі. Яна навіть своїм батькам нічого не розповідала. Якось незручно було скаржитися на свекруху. Але одного разу Яні подзвонила матір. Вона вже оформила спадщину свого батька, і батьки вирішили поділити гроші між сестрами. Грошей було чимало, половини вистачило б на гарну машину.

– Думаю вам знадобляться. У нас все є, а ви мріяли про машину. Квартиру вам подарували. Нехай це буде наш додатковий подарунок на весілля.

***

– Як до речі. Ось мама здивується, коли ми з’їдемо. Треба вибрати відповідну ситуацію, а поки що шукаємо і оформляємо іпотеку.

Квартиру знайшли швидко. Третя із переглянутих їм дуже сподобалася. А найголовніше, вона була в іншому районі міста. Іпотеку оформили швидко. Олег працював у великій компанії вже не перший рік. Можна було збирати речі, але молоді вирішили зачекати  місяць, а може й два. Потрібно було купити меблі.

***

План було порушено. У свекрухи відзначали день народження. І батьки Яни спитали у дочки про машину. Свекруха зацікавилася цим і дізналася про гроші.

– То це ви молодці, що ще нічого не купили. – сказала вона наступного дня. – Усі разом і поїдемо обирати. Машина – відповідальна покупка. Збирайтеся. Де у вас є гроші? Краще дайте мені.

– Мамо, ми нікуди не їдемо. У нас вихідний, ми відпочинемо. І, взагалі, у нас свої справи.

– Які можуть бути справи? Їдемо!

– Ні.

– Я не зрозуміла. Чому? Ви кудись спустили усі гроші? Адже минув уже цілий місяць, як вони у вас.

– Ти маєш рацію, мамо, грошей немає…

– Як немає?

– Ти даси договорити? Грошей немає, але є квартира. Ми не готові жити у твоїй квартирі, хай і окремій, але під твоїм постійним контролем.

– То я хоч завтра на вас перепишу.

– Ні, мамо. Це не головне. Ти чуєш мене? Твій тотальний контроль – ось причина. У нас є квартира і ми переїжджаємо за тиждень. Новосілля не буде. Гроші потрібні на інше.

– Купили квартиру та не сказали? А куди тепер цю?

– Здаватимеш. Натомість квартиранти в тебе будуть під контролем.

– Але як же так? Я хотіла якнайкраще.

– Чому ти перед покупкою не порадилася хоч би зі мною?

– Це ж подарунок.

– Подарунок.

***

Батьки Яни здивувалися, що молоді купила квартиру, а не машину, але зайвих питань ставити не стали, отже, так треба. Захочуть – самі розкажуть. Підозри у них були, свекруха дочки лізла зі своїми порадами навіть до них.

Теща Олега виявилася ідеальною. Порад не давала, не лізла, та ще й так вчасно з грошима допомогла.

КІНЕЦЬ.