Майже дев’ятнадцять років я жив у щасливому шлюбі. Без перебільшення, я вважав, що маю ідеальну сім’ю. Красива жінка і три доньки. При цьому старша та молодша схожі на матір – такі ж світлі. А середня – на мене, темноволоса та смугленька.

Я любив усіх своїх дітей однаково. Так я казав усім. Але в глибині душі знав, що Соню – середню дочку, люблю найбільше. І вона ніби це відчувала і тяглася до мене. Маша і Даша більше часу проводили з матір’ю, а Соні цікавіше зі мною в гаражі поколупатися.

І ось я жив і вважав себе щасливим батьком та чоловіком. Звичайно, з дружиною ми не мали тієї пристрасті, що в молодості. Але все одно стосунки спокійні та стабільні. Більшу частину часу.

Причин для великих сварок начебто й не було. У нас великий, добрий будинок. Я непогано заробляв. Щоправда, часто доводилося відлучатися у відрядження. На кілька тижнів, а то й місяців.

Але дружина начебто завжди ставилася до цього з розумінням. За винятком одного моменту, але про нього згодом.

Ми з нею завжди були на зв’язку. І без допомоги її одну не залишав. У сусідньому будинку мешкав мужик на ім’я Ваня. Я вважав його за свого приятеля. І він ніби завжди був готовий допомогти дружині по господарству. Якщо щось ламалося, тут же підскакував і допомагав відремонтувати.

А потім ми раптом посварилися із дружиною. Вперше у житті так серйозно. Причина була в її ревнощах. У неї і раніше таке траплялося через мої відрядження. Але при цьому я ніколи дружині не зраджував.

А тут її наче переклинило. Кричала, що давно все знає. Я відповів, що ні в чому не винний. Але що далі тривала ця розмова, то сильніше розпалювалася дружина.

– Ну гаразд, – раптом крикнув вона. – Я тобі давно вже помстилася за ці зради!

– Що ти маєш на увазі? – запитав я.

І дружина розповіла. Що Соня не моя дочка. А мого доброго приятеля – сусіда Вані. За її словами, це було один раз.

Я тоді нібито дуже сильно затримався у відрядженні, а їй було дуже сумно та самотньо. А ще Ваня дуже нагадав їй мене. Такий самий темний і засмаглий.

Після цієї розмови дружина поїхала до своїх батьків. Доньки вже гостювали там тиждень. А я лишився сам. Думати про все, що сталося. Звичайно, насамперед треба було поговорити з Ванею. Той спочатку все заперечував. А потім ми вже поговорили серйозно, і він зізнався.

За його словами, все сталося з ініціативи моєї дружини. Вона була сумною і самотньою і справді переживала з приводу моїх нібито зрад. Про Соню він нічого, як я зрозумів, не знав. Звичайно, я не став говорити.

А потім життя у нас пішло своєю чергою. Дружина і дочки повернулися від батьків, і дружина вдала, що жодної розмови не було. Як я зрозумів, вона надала мені рішення.

Що робити у цій ситуації, я не знаю. Соня була моєю улюбленою дочкою. А тепер я щоразу дивився на неї і думав, що вона мені чужа дитина. Від цього ставало не по собі.

Я ж не можу просто взяти і піти від дружини. Адже там ще дві дочки є. Які мої. Та й із Сонею незрозуміло що робити. Вона не винна.

Напевно, найстрашніше у тому, що Соня почала помічати, що моє ставлення до неї змінилося. Хоч їй лише дванадцять, вона все розуміє та відчуває.

– Тату, ти на мене образився за щось? – якось спитала вона в мене.

– З чого ти це взяла? – здивувався я.

Вона знизала плечима.

– Ти більше мене не кличеш допомагати тобі в гаражі. І майже не обіймаєш. І дивишся іноді так дивно, коли думаєш, що я тебе не бачу, – сказала дочка.

Я тоді відповів, що просто втомився. А в самого щоразу, як думаю, який біль можу заподіяти Соні, розривається серце.

КІНЕЦЬ.