Донечка.

Ні благання, ні вмовляння не переконали її. Вона твердо вирішила: дитина їй не потрібна. Вона ще молода, щоб брати на плечі такий тягар, їй би ще погуляти …

Це їй зараз точно ні до чого. Вона народила, написала відмову, та й справа з кінцями.

А маленька дівчинка в пелюшках, які придбали для неї медичні працівники, солодко спала. Вона ще не знала, що кілька хвилин тому, прийшовши в світ, вже приречена на самотність. Вона не потрібна своїй мамі, яку вже добре знала, перебуваючи дев’ять місяців в її утробі.

Інші жінки лише сумно, з нерозумінням похитували головами. Як же можна залишити свою дитину? Їх відвідували родичі, близькі та друзі, а дівчинку – ніхто.

Алінка була тихим немовлям. Всі в відділенні прив’язалися до неї і дуже її полюбили. Молоді мами приносили для дівчинки хто кашку, хто памперси, хто серветки.

Вони знали, що, крім них і медиків, про дівчинку більше ніхто не подбає. А коли її переводили в дитбудинок, ніхто не міг стримати сліз.

Таня і Андрій вже кілька разів безрезультатно відвідували цей дитячий будинок.

– Ну давай ще сьогодні сходимо, – просила чоловіка Таня.

– У мене відчуття, що доля нам посміхнеться.

Тільки відкрили двері в кабінет директора дитячого будинку, як та з посмішкою повідомила, що до них перевели немовля з лікарні.

Таня глянула через віконце на маленьку дівчинку, в її душі щось стислося. Не міг відвести погляду від Алінки і Андрій. Так ця крихітна красуня заполонила їх.

Щодня подружжя відвідували маленьку дівчинку, без якої вже не уявляли свого життя. І, зібравши необхідні документи, удочерили її.

Підростала Алінка хорошою, доброю, вихованою дитиною. А, пішовши в школу, стала зразком для однокласників – завжди охайна, акуратна, ввічлива, вона ще й з усіх предметів була відмінницею.

У родині панували повна гармонія і взаєморозуміння. Тут кожен поважав іншого, обговорювали, яким був рік, що минає день для кожного з них. А по неділях ходили в храм дякувати Богові, що «звів» їх разом.

Якось, виходячи після недільного богослужіння з церкви, Алінка зупинилася біля жінки, яка просила милостиню. Алінка не знала її, але когось ця жінка їй так нагадувала.

Та ось тільки кого? Зацікавлений погляд на собі вловила жебрачка і, мабуть, зрозуміла його, але замість цього лише прокричала:

– Чого вирячилася? Якщо не даєш грошей, то йди звідси.

Алінка зніяковіло опустила голову і поспішила наздоганяти батьків.

Подібність між жінкою і донькою помітила і Таня. Вона відразу зрозуміла, що жебрачка – справжня мама Алінки.

Довго промучившись в сумнівах, жінка поділилася своїми здогадками з донечкою. Вона не могла по-іншому, адже в їхній родині прийнято завжди бути чесними один з одним.

– Мамо, я теж здогадалася, що це жінка, яка мене народила. Але моя справжня мама – ти. Вона від мене двічі відмовилася – зі сльозами на очах говорила, притискаючись до матері, Алінка.

– Але мені її шкода. У мене залишилися гроші, які я збирала на різдвяні свята. Можна, я їх цій жінці віддам? У мене ж і так все є …

Вони плакали втрьох – Алінка, мама і навіть мужній батько зронив скупу чоловічу сльозу …

КІНЕЦЬ.