Якось осіннього ранку, проходячи повз ринкову площу, я помітила стареньку, яка продавала яблука. Її стіл був скромним, і довкола не було покупців.

Щось у її вигляді викликало в мене бажання допомогти.

– А скільки за всі яблука?

– Запитала я, підходячи до неї. Вона здивовано підвела очі, насилу підраховуючи кількість на своєму столі.

— Може, за триста гривень піде все…

– Я заберу все, – сказала я, дістаючи гроші.

Поки стара акуратно укладала яблука в пакети, вона почала розповідати свою історію. Вона була вдовою, і її син поїхав працювати до іншої країни. Залишившись сама, вона ледве зводила кінці з кінцями, продаючи те, що могла виростити у своєму саду.

— Ось такі справи, люба.

Тяжко, але що вдієш… Живу одна, син допомагає, як може, але йому там, за кордоном, самому не солодко, — сказала вона, і я помітила, як її очі сповнилися сльозами.

Слухаючи її, не могла стримати своїх сліз. Ця жінка, незважаючи на всі труднощі, продовжувала боротися і зберігати гідність.

— Я не знаю, як вам подякувати, — сказала вона, коли я допомагала їй упаковувати останні яблука.

— Нема за що дякувати, — відповіла я.

— Ми всі потребуємо допомоги. І, будь ласка, візьміть ще трохи, — і я додала ще кілька купюр у її руку. Ми обмінялися усмішками, і я побажала їй всього найкращого.

Йдучи, я озирнулася на неї: вона махала мені у відповідь, і на мить мені здалося, що її обличчя стало трохи світлішим. Цей день нагадав мені, що навіть маленький жест може принести велике полегшення в чиєсь життя.

КІНЕЦЬ.