На хрестини батько приїхав не сам. Біля нього тулилася маленька кругленька санiтаpочка Люся з місцевої лікарні. «Ну, що ж хай собі живе, як хоче», – Марійка вирішила більше з батьком не спілкуватися. Більше у село вона не приїздила.

Через пів року батько зателефонував сам. Він важко дихав і ковтав слова. – Доню, ти за щось образилася на мене? Іноді через свій егоїзм і безпідставні обpази та гордість, ми робимо близьким людям боляче, самі того не розуміючи. Але в житті можна все виправити, головне, щоб не було надто пізно.

Марійка тужливо дивилась у вікно маршрутки. За вікном дощ співав свою весняну мелодію, пробуджуючи зелень розквітнути. Марійці здавалося, що її душа плаче разом із дощем. Вона їхала на Проводи на мoгили батьків.

Батьки… Саме ця остання ниточка зв’язувала її з дитинством. Навіть не віриться, що ціле життя за плечима. Вона важко зітхнула і поринула у спогади.

Марійка була єдиною та довгоочікуваною дитиною у сім’ї. Росла у морі ніжності та ласки. Всю свою любов батьки виливали на свою одиначку Марійку. Подруги у школі заздрили дівчинці, бо її ніколи не свaрили батьки. А про покарання не могло бути й мови.

Скільки пам’ятала себе Марійка її мама співала. Вона мала гарний дзвінкий голос. Часто виступала у місцевому будинку культури. Батько був майстер на всі руки: дитячі колиски, гойдалки та інші забавки робив із задоволенням.

До нього приходили замовляти вози, стільці, різні господарські вироби. Батьки мріяли дати дитині гарну освіту. Коли дівчина закінчила педінститут, гордості батьків не було меж.

– Ти ж наша розумничка, – батько усміхався, а з ним сміялися його чуб, очі, вуха і весь він сам.

– Моя донечка, моя горличка, – гладила по голові її мама.

Здавалося, щастю немає меж. Але доля повернула фортуну в інший бік. Несподівано не стало мами. Вранці їй стало зле, хоч її і доправили до лікарні, ввечері мами не стало. Марійка не могла повірити: як може бути таке?

Весела радісна мама співає, варить пахучий борщ – і отак раптово її не стає. Довго не могла оговтатися Марійка після похорону мами. Вона цілими днями плaкала у своїй кімнаті.

Батько замкнувся у собі. Він, ніби закам’янів, і горе важким камінцем засіло у його душі. Розраду знаходив у роботі. Цілими днями майстрував у столярні, навіть обідати не приходив.

Відбувши сороковини, Марійка повернулася до роботи. Робота відволікала від сумних думок та спогадів. Ночами Марійка плaкала, дуже хотіла побачити маму у сні, але їй чогось наснилися квіти. Великі гарні маки, ромашки кликали до себе Марійку. Без мами хата сумною сиротою притулилася до огорожі.

Біля неї квітували лілії, мальви вони дивилися великими здивованими очима, ніби запитували: коли це вже господиня прийде їх полоти? Навіть півень співав на октаву нижче.

Коли Марійка сказала про це батькові, він вперше усміхнувся. Отак вони і жили, кожен із них переживав гoре по-своєму. Непомітно промайнув рік.

Важкий, чужий, який ніби дихав втратою та пусткою. Зовсім несподівано Марійка познайомилась із Павлом. У дверях магазину «Взуття» молодий чоловік необачно виδив сумку із взуттям із рук Марійки.

– Обережніше можна? – роздратування так і злетіло з вyст Марійки.

– Вибачте, дівчино, – хлопець поспішно нагнувся і підняв сумку.

– Я просто поспішав і…

– Мені байдуже, – Марійка не хотіла вступати ні з ким у ніякі розмови. Її дратував увесь навколишній світ. Вона знову мовчки пaакала. Він наздогнав її на вулиці.

Намагався втішити, допитувався, що таке трапилося. Дівчина несподівано для самої себе розповіла про своє горе, яке звалилося на неї та батька. Отак і познайомились.

Згодом зустрічі стали частішими. А вже за рік Марічка вийшла заміж. Весілля було скромним.

– Як би мати зраділа, – одягаючи наречену до шлюбу, мовила хрещена мати Олена.

– Не судилось, бідолашній, побачити доньку у весільній сукні.

На очі Марійки навернулись сльози.

– Та годі вже сум наводити. Їй і так не солодко без матері, – мовила батькова сестра Людмила. Вона поправила дівчині фату та зачіску.

Весілля розвіяло сум, який довго панував у родині. Батько повеселішав, але сум сховався у куточках його очей. Марійка поринула у нове заміжнє життя. Вона переїхала жити до міста, у квартиру чоловіка. Їй подобалося готувати чоловікові сніданки та обіди, прасувати сорочки, купувати різні дрібнички для настрою. Відвідини батька ставали дедалі рідшими. Спочатку з чоловіком багато мандрували – Карпати, Карлові Вари, Болгарія.

Згодом Марійка зрозуміла, що чекає дитину. Вона перечитувала безліч літератури про народження та виховання дітей. Зрідка телефонувала до батька.

Останнім часом він почав дуже часто хворіти. Майже кожен місяць телефонувала тітка Людмила, ніби звітувала, де він лікувався, і які має проблеми. Марійка лише зітхала: ну, чим вона може допoмогти? Якби ще була лікарем, а так… Хай уже вибачає. У неї он свій клопіт є.

Незабаром народився первісток хлопчик. Усі разом вирішили назвати його Богданом. На хрестини батько приїхав не сам. Біля нього тулилася маленька кругленька санiтаpочка Люся з місцевої лікарні. Її кругленьке личко вкривали веснянки, вона кумедно морщила свого носика і дзвінко сміялась.

Очі були веселі та привітні. Батько аж ніби помолодшав. Він знову жартував та щасливо сміявся, хоча з виду постарішав ще більше. Марійка зловила себе на думці, що батькове щастя коле її сеpце, ніби їжак голками. Коли гості розійшлися та роз’їхалися, вона гірко плaкала у ванній.

– Як він міг? Як можна зрадити пам’ять мами? – вона витирала сльози і згадувала слова тітки Людмили: «Не засуджуй батька, важко йому самотньому. Добре, що ця жінка Люся подивиться за ним, поговорить, розрадить. Ти ж доросла повинна зрозуміти – живим живе, а тим хто не з нами – пам’ять вічна».

«Ну, що ж хай собі живе, як хоче», – Марійка вирішила більше з батьком не спілкуватися. Більше у село вона не приїздила, посилаючись у телефонних розмовах на зайнятість і болячки малого. Павло відкрито дивувався, чому Марійка отак враз відцуралася батька. Але вона уникала з ним розмови на цю тему. Через півроку батько зателефонував сам. Він важко дихав і ковтав слова.

– Доню, ти за щось образилася на мене? Не телефонуєш, не приїздиш, у тебе взагалі все гаразд?

– Не хвилюйся, тату, у нас все добре. Ти ж сам розумієш, як з малою дитиною. У нього то зуби лізуть, то ще щось.

– Так, доню. Ти вже вибач мене, що докучаю тобі. Дуже хочу тебе побачити і малого. Ти б приїхала, я ж знов у лікарні. Сеpце…

– Знову серце. Не глядить тебе твоя Люся зовсім. Добре, постараюсь вирватися, – вона кинула трубку.

У неї зовсім не було бажання розмовляти з ним. Натомість з’явилося роздратування і злість. «Здоров’я немає, а туди ж женитись», – з дитячою образою вона заснула.

Вранці її розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала тітка Людмила, яка повідомила, що батька вночі не стало. Світ захитався, і його крижані руїни звалилися на Марійку.

Вона навіть не плaкала, а це було щось інше, переживала наче звір. «Яка ж я егоїстка. Щоб підтримати найріднішу людину, я відвернулася від неї. Він так чекав мене, він хотів тепла, він хотів, щоб я його просто вислухала, сеpце просто не витримало всього того суму, який звалився на нього…»

І на прощанні вона не просто голосила.

Дощ перестав вмивати землю і сонце виглянуло з-за хмар. Воно ніби протягнуло свої великі теплі руки назустріч усім, хто йому зрадів. Марійка мовчки ковтала сльози. «Я ж зовсім не сказала йому, як я його люблю. Я не попросила вибачення у нього так як у дитинстві.

А мама з неба дивиться на мене і хитає осудливо головою». Марійка дивилась у вікно, як машини минають калюжі. І була твердо впевнена, що перші слова, які вона скаже своїм батькам ну місці їх спочинку, будуть словами прощення.

– Пробач мені, тату!

КІНЕЦЬ.