Того сонячного осіннього дня, коли ми з чоловіком вирішили відвідати місцевий дитячий будинок, щоб просто подарувати зібрані нами речі, ми й подумати не могли, як зміниться наше життя.

Ми вже мали двох дітей, і ми не планували розширювати сім’ю.

Але іноді доля вирішує інакше…

— Давай просто відвеземо ці речі, і якнайшвидше повернемося, — казав мій чоловік, поки ми укладали коробки з одягом у машину.

Після приїзду нас зустріла співробітниця дитячого будинку – жінка з добрими очима, яка провела нас будівлею.

— Дуже дякую вам, що не забуваєте про наших дітей, — говорила вона, поки ми розвантажували машину.

Ми зайшли до ігрової, де діти гралися, малювали та читали.

Серед них було троє братів, імена яких ми дізналися пізніше: Артем, Максим та Іван.

Вони були такі веселі й енергійні, і в той же час в їхніх очах читалася якась обережність, ніби вони перевіряли нас: чи ми гості, чи щось більше…

— Здрастуйте, хлопці! — звернулася я до них з посмішкою. Артем, старший, підвівся і потис мені руку.

– Вітаю! Ви принесли нам подарунки? — його очі зайнялися інтересом.

— Так, у нас є для вас багато цікавого, — відповів мій чоловік. Поки ми роздавали одяг, мою увагу привернула розмова мого чоловіка з директором закладу.

— Ці хлопчики вже довго шукають сім’ю, — тихо сказала вона.

— Дуже складно знайти когось, хто візьме трьох одразу. Дорогою додому ми мовчали. Надвечір я заговорила: — Може, ми могли б щось змінити у їхньому житті?

Мій чоловік глянув на мене, і я побачила в його очах ту саму думку. Після багатьох розмов, зустрічей і зборів, ми прийняли рішення, яке змінило все.

Ми вирішили всиновити всіх трьох. Зараз, згадуючи той день, я розумію, що це було одним з найзначніших рішень у нашому житті. Наш будинок став сповнений сміху і радості, а життя набуло нового сенсу.

Сподіваюся, наша історія надихне інших не боятися робити кроки назустріч змінам.

КІНЕЦЬ.