У сім’ї я молодша. І, як заведено, мені випав священний обов’язок — доглядати своїх батьків. В принципі, мені це не так складно, бо батьки живуть у селі, а я за десять кілометрів. І кожних вихідних, кидаючи все, мчуся до них. Перу, прибираю, продуктами холодильник забиваю.

Продукти, до речі, більшою мірою за свої гроші беру. Батьки, звичайно, дають із пенсії, але це лише частина. У мене совість не дозволяє пред’являти їм рахунок за все, що я купую. Та й у думках такого ніколи не було.

Чоловік мій нормально до цього ставиться, часто теж їздить допомагати тещі з тестем по дому. Син і донька теж нерідко в селі бувають, а на шкільних канікулах взагалі там пропадають. Словом, що ділити? Ми одна родина.

Брат мій живе далеко, у найкращому разі раз на рік приїжджає. Теж завжди з подарунками, крім цього обов’язково щось потрібне та дороге купує батькам: то диван, то холодильник, то дах перекрив на будинку.

Я якось заїкнулася, що незручно мені, адже він так витрачається, а я… На що брат сказав: «Я раз на рік тільки витрачаюся, а ти щотижня, так що навіть не думай, сестричка!»

Сестра теж живе у місті, їздить частіше, десь раз на квартал, на свята. Теж із сумками, із подарунками. То сир дорогий, то ковбаси, то цукерки, то екзотичну рибу. Зрозуміло, хочеться порадувати стареньких.

У нас як заведено: будь-хто може заглянути в холодильник і взяти, що хоче. Мої діти у дідуся з бабусею почуваються як удома, тому й там роблять так само.

І ось одного разу на літніх канікулах вони помчали до села. За день туди приїхала і Рая, моя старша сестра. Я ще зраділа — діти хоч під наглядом будуть.

А то ж від дідуся з бабусею моїм бешкетникам втекти нічого не варто. Вони то на річку можуть втекти, то ввечері допізна десь блукати. А тут Рая, все контролює.

Але не минуло й доби, як мені зателефонувала сестра і щось почала кричати в слухавку. Я спочатку не розібрала, чого вона репетує. А потім як дійшло до мене, я так і остовпіла, не знала, що й сказати.

– Твої діти з’їли сир, який я привезла батькам, – кричала Рая, – ти хоч трохи займайся з ними, пояснюй, що чуже чіпати не можна!

– Чуже? — оговтавшись від подиву, сказала я. — Рая, взагалі діти у рідних діда з бабусею. В чому проблема?

– Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Це делікатес, його тоненькими скибочками треба їсти, а вони шматками нарізали і за один присід вм’яли. Я прийшла з городу, а сиру немає, — біснувалася Рая, — батьки тільки попробували і все. Оля, я для батьків привезла їжу, а не для твоїх дітей. Вони тільки й лазять у холодильник, як із голодного краю.

— Вони не з голодного краю, а діти, які просто ростуть, яким хочеться вічно їсти, — ледве стримуючи себе, відповіла я, — зрештою, в тому холодильнику є продукти, які і я привезла! Сховай свої делікатеси і їси собі нишком.

Більше із сестрою я розмовляти не стала, а ввечері з чоловіком поїхали до села, з’ясовувати всю ситуацію.

Виявилося, що Рая привезла якийсь супердорогий сир. Батьки його тільки понюхали, сказали, що повна погань, і їсти не стали. А Дімка з Анюткою злопали. Так, їм теж було несмачно, але ж вони чули, що це якийсь сир, який їдять мільйонери на сніданок. От і поснідали, щоправда, ближче до обіду.

Мій чоловік дуже розлютився на сестру, жбурнув їй гроші за сир, приблизно вирахувавши його вартість, Дімку з Анюткою забрав, посадив у машину, і ми поїхали, поки я з сестрою остаточно не посварилася.

А батьки як між двома вогнями були. Взагалі вони на моїй стороні, але і з Раєю не хочеться сваритися. Того тижня, що жила сестра у батьків, ми не з’являлися.

А коли вона поїхала, відвідали батьків.

– Доню, ти пробач сестру, – слізно сказала мама, – вона зовсім на грошах помішалась.

— Та й не зрозуміти їй тебе, у самої ні дитини, ні кошеня, — додав батько.

І начебто я вибачила, потім ми з сестрою навіть спілкуватися почали по телефону, як ні в чому не бувало, навіть зі святами один одного вітаємо.

Тільки я пам’ятаю: адже гроші за сир Рая взяла. А потім із чоловіком вирішили і дітям сказали: коли наступного разу Раїса приїде до батьків, носа в селі не покажемо, нехай хом’ячить свої делікатеси у повній тиші.

КІНЕЦЬ.