– Ігоре, – мама дзвонила синові, щоб посварити його. – Ти що, Наталці зраджуєш? Як це – ні? А хто тоді за моєї відсутності в будинку буває? Ключі тільки в тебе є!

Ігоре, я ж чудово знаю, де що в мене лежить. Я коли від бабусі твоєї приїжджаю, речі не на місці лежать і продукти з холодильника зникають!

***

Олена Станіславівна вже три роки фактично жила одна. Ні, чоловік у неї був, але Василь дев’ять місяців із дванадцяти був на заробітках.

Чоловік важко працював перед пенсією, бажаючи забезпечити і собі, і дружині гідну старість.

Олена Станіславівна й одна справлялася: город останні два роки вони не саджали, господарство не вели.

Подружжя відпочивало, домовившись, коли вийдутьна пенсію, знову завести птицю, поросят, і заново засадити город.

Останні кілька місяців Олена Станіславівна жила на два будинки: у сусідньому селі проживала її свекруха, Алла Олексіївна.

Вісімдесяти шестирічна жінка часто нездужала, тому Олена Станіславівна два тижні на місяць проводила поряд з нею, а два тижні – вдома.

Дивні речі почалися відносно недавно…

Якось у черговий раз повернувшись від свекрухи, господиня помітила, що у ванній висіли інші рушники!

Вона виїжджаючи чітко пам’ятала, що рушники були білими, а тепер вони чарівним чином трансформувалися в ніжно-рожеві.

Продуктів у холодильнику Олена Станіславівна також не дорахувалася, хтось поїв консерви. Їх перед від’їздом Олена Станіславівна не викинула, бо продукт, що не швидко псується.

На ліжку в її з чоловіком спальні теж наче хтось лежав.

Олена Станіславівна спочатку подумала, що її ввижається. Може, вона забула, що де лежало? Може, і не було двох банок сардин у холодильнику, і рушники справді вона у ванну почепила рожеві?

Слідів, що у квартирі був хтось чужий на жодному замку не було, з дому нічого не пропало, всі речі, коштовності і навіть гроші були на місці.

Вона вперше все списала на свою забудькуватість, але ситуація незабаром повторилася ще раз.

***

Олена Станіславівна, їдучи до свекрухи, підстрахувалась – зробила на телефон кілька фотографій.

Повернувшись через тиждень, порівняла фотографії з побаченим і зрозуміла, що за її відсутності в будинку і справді хтось живе!

Насамперед Олена Станіславівна кинулася до сусідів. Близька подруга жінки, Світлана, що жила на сусідній ділянці, здивувалася:

– Та ні, я нікого в тебе не бачила. Шуму вже принаймні не чула. У вас же паркан високий, через нього нічого не видно. А що сталося?

– Мені здається, що зі мною щось не те, – зізналася Олена Станіславівна. – Ось вже два рази я повертаюся від свекрухи і виявляю речі не на своєму місці! То рушники у ванній хтось змінить, то покривало скомкає, то консерви з’їсть!

– Дивно… Безпритульних у нас у селі, хто міг би влізти у чуже житло, немає. Зникло щось?

– Так от у цьому й річ! Нічого не пропало, все на місці.

– Слухай, Олено, ти вибач мені за це припущення, але, може, Ігор сюди когось привозить? Має, мабуть, ключі від твого будинку?

Олена Станіславівна здивувалася: а й справді, чи не син до неї додому коханок водить?

З одного боку, у це не вірилося, у Ігора з Наталкою були чудові стосунки, вони один одного щиро любили.

Більше задля власного заспокоєння, вона зателефонувала синові.

Ігор, вислухавши матір, здивувався:

– Мамо, ти чого? Яка коханка? Нікого я нікуди не воджу, я останній раз два місяці тому в тебе був! Без вихідних зараз працюю, можеш у Наталки спитати, додому тільки ночувати приїжджаю. А що сталося?

Олена Станіславівна синові про свої підозри розповіла, той запропонував:

– Мамо, можливо, ми сигналізацію тобі проведемо? Навіть якщо двері своїм ключем відчиниш, потрібно буде на пульт дзвонити і кодове слово називати, інакше через певний час наряд швидкого реагування приїде.

– Ось ще чого не вистачало, – відмовилася Олена Станіславівна. – Я що, банк, щоб мене на сигналізацію ставити? Ні, це зайві витрати.

– Ну як так, мамо? У твою відсутність по твоєму будинку хтось нишпорить і тому ти не переживаєш!

– Переживаю, але не настільки, щоб ти витрачав великі гроші на цю сигналізацію. Весь збиток – кілька консервних банок. Гаразд, синку, думатиму. Ти вже вибач за ці безглузді підозри.

Олена Станіславівна, поговоривши із сином, одразу зателефонувала чоловікові. Той, вислухавши плутану розповідь дружини, розсміявся:

– Олено, у тебе завжди були проблеми з пам’яттю! Ти на наше весілля запізнилася, час реєстрації переплутала! Не накручуй себе. Ти, мабуть, просто забула, що куди прибирала.

Олена Станіславівна трохи заспокоїлася: справді було таке! Її з чоловіком ледь розписали, інші наречені довго обурювалися тоді. Напевно, вона й справді щось наплутала. Але як бути з фотографіями?

***

Перед черговим від’їздом до села Олені Станіславівні зателефонувала невістка:

– Що робите? – Запитала Наталка.

– Продукти розбираю, – відповіла Олена Станіславівна. – Завтра поїду до свекрухи. Треба ще встигнути в аптеку забігти і все за списком купити, потім халат потрібно, капці нові. Загалом справ у мене до вечора!

– Аааа, зрозуміло, – сказала Наталя. – На скільки їдете?

– Та не знаю, – сказала Олена Станіславівна. – Напевно, як завжди, на кілька тижнів. Ви чим займаєтеся?

– Та особливо нічим. Дітей нагодувала, на прогулянку відправила, зараз, мабуть, білизну прасуватиму. Гаразд, Олено Станіславівно, бувайте. Ви, будь ласка, перед тим, як повертатися, зателефонуйте мені.

– Навіщо? – здивувалася жінка.

– Павло з Вікою до вас просяться, – засміялася Наталка. – Хотіла на день онуків вам привезти, та переживаю, що розминемося, вас вдома не виявиться.

***

Олена Станіславівна перед від’їздом попросила сусідку та за сумісництвом близьку подругу:

– Світлано, ти, будь ласка, за моїм будинком доглядай. Якщо раптом що незвичайне трапиться, приїде хтось чи світло вночі в домі побачиш, одразу ж мені подзвони! Я таксі викличу і одразу приїду!

– Добре, – пообіцяла Світлана, – буде зроблено!

***

Подзвонила Олені Станіславівні подруга через три дні, глибокої ночі:

– Олено, прижджай швидше, – схвильованим голосом промовила подруга. – До тебе щойно додому хтось приїхав! Ворота відчинили, машину загнали у двір, самі потім зайшли!

– Та ти що, – ахнула Олена Станіславівна. – А яка машина?

– Велика така, чорна, на джип схожа. Людей двоє, чоловік та жінка, мабуть, наші ровесники. Ну, можливо, трохи старші. Жінка білява така, а чоловік – з вусами.

У душі Олени Станіславівни закралися погані підозри: вусатий чоловік серед її знайомих був лише один – сват, батько Наталки. Та й жінка за описом дуже була схожа на сваху.

Олена Станіславівна викликала таксі і вже за годину відчиняла ключем ворота свого будинку.

На подвір’ї справді стояла машина родичів, вона її за номерами впізнала.

Олена Станіславівна акуратно зазирнула у вікно кухні та побачила, як сваха накриває на стіл – відкриває її холодильник, дістає звідти її продукти, а сват тим часом намагається відкрити домашнє червоненьке, взяте з її льоху.

Олена Станіславівна увійшла до коридору, акуратно роззулась і пройшла на кухню.

Свати господиню вдома побачити не очікували.

– Здрастуйте, гості дорогі, – єхидно сказала Олена Станіславівна, – чого ж ви так спізнилися? Чого приїхали за моєї відсутності?

– Олено, – пробасив Геннадій. – А ти чого тут? Ти ж маєш бути у свекрухи!

– Треба ж, а ти знаєш мої переміщення? Чи можна припинити обмін люб’язностями? Негайно поясніть, що ви тут робите!

– Та гаразд тобі, Олено, чого ти відразу стосунки з’ясовувати починаєш? – дружелюбно промовив Геннадій. – Ну приїхали ми до тебе, поки тебе вдома немає. Відпочити вирішили із дружиною, наодинці побути… Що в цьому поганого?

– А чому мене не запитали? – підвищила голос Олена Станіславівна. – Хто вам взагалі дозволив без мого відома господарювати у моїй оселі?

– Нічого страшного в цьому не бачу, – сказала сваха. – Ми ж родичі, що обов’язково щоразу в тебе дозвіл питати?

– Так, – простягла Олена Станіславівна, – отже, ви тут не вперше? Де взяли ключі?

Сват і сваха завзято мовчали, мабуть, не бажаючи видавати «організатора» цього відпочинку.

Олена Станіславівна, не отримавши відповіді, сказала:

– Я зараз дільничого викличу! 

– Наталка дала, – неохоче зізнався Геннадій.

Олена Станіславівна відразу дістала телефон і, незважаючи на пізній час, зателефонувала невістці.

Наталя слухавку взяла не одразу:

– Ви чого дзвоните в такий час? – невдоволено пробурчала невістка, – що сталося?

– Сталося, Наталко, твої батьки в моєму домі! Поясни мені, що вони тут роблять?

Наталя відразу ж почала виправдовуватися:

– Вибачте, Олено Станіславівно, це я мамі з татом ключі дала!

– Наталю, я від тебе такої капості не чекала. Я місця собі не знахожила, все думала, чому холодильник порожніє і у ванній рушники самі по собі змінюються! Ти що, мене по-людськи не могла попросити? Попередити? Ну хіба я відмовила б?

– Вибачте, Олено Станіславівно, дуже негарно вийшло!

Сваритися господиня вдома не стала, гостям дала спокійно переночувати.

Рано-вранці, поки Олена Станіславівна спала, присоромлені свати поїхали.

Жінка викликала майстра, той змінив замки, видав нові комплекти ключів.

Тепер, їдучи до свекрухи, за власне майно Олена Станіславівна більше не переживала. Синові ключів про всяк випадок вирішила не залишати.

КІНЕЦЬ.