Михайло стомлений зайшов у квартиру, зняв стару куртку й відклав убік.

– Прати треба, брудна.., – подумав він.

– Тетяно, а що, Олени ще нема вдома, пізно ж уже? – гукнув він дружині.

Поїздка була довга. Вчора в ніч до іншого міста товар відвозив, втомився дуже…

Тетяна виглянула з кухні.

– Мишко, мий руки, їсти хочеш мабуть, ти ж більше доби їздив?! – сказала вона.

– Голос у дружини ніби веселий, а очі якісь сумні, видно, Оленка знов щось виробляє, – подумав Михайло. – Сімнадцять доньці, виховували її, виховували, старалися все для неї, що могли робити… І ось виростили доньку…

Олена їм нещодавно заявила таке, що батько оторопів.

– Та я так, як ви, не збираюся жити! Все життя ви, як бідні, навіть єдиній дочці нічого купити не можете, я вічно в поношеному чужому ходжу! – сказала Олена і, гримнувши дверима, пішла.

Михайлу в рейс вже збиратися, а він аж присів. Та як же це? Та вони з Тетяною все для Оленочки, і на танці, і на різні заняття її водили. І на відпочинок у село їздили, а три рази навіть за кордоном були, хоч і непросто їм це далося.

І ніби навіть одягали Олену, як лялечку. Рідні їх у селі захоплювалися:

– Ваша Оленочка красуня, ну прямо принцеса. Дивись, батько, скоро від женихів відбою не буде!

Ну бувало, що віддавали їм речі дитячі хороші від рідних для Оленки, що ж тут такого? Речі чисті, майже не ношені, діти швидко ростуть, зносити не встигають, чому б їх і не надіти? Вони доньці багато нового купують, чому ж іноді не взяти, якщо віддають?

От і нещодавно щось таке віддали, сукня гарна, кофтинки там усілякі. Ну і що? Тетяна он молодшій сестрі теж віддає.

Так Олена носом покрутила:

– Старе безглузде, не модно це! І телефон у мене старий, як завжди вам на мене грошей шкода!

Таня їй намагалася сказати, що багато на квартиру йде на їжу, на заняття. Та й Олені багато купують. Але Олена лише своє твердить:

– У подруги Полінки родичі не більше за вас отримують, а їй і мобільник новий і джинси і грошей дають. А в мене як завжди, наче я біднота якась!

І пішла, тільки дверима гримнула…

Тетяна тоді довго одна сиділа на кухні. Все життя перед очима промайнуло. Як же ж так, адже вони з Мишком старалися, що вони не так зробили? Чому з Оленкою зовсім немає порозуміння?

…Донька народилася рівно в термін. Тетяна повірити не могла – дитина, це їхня з Мишком дитина, маленька дівчинка!

Вона мовчки, з якимось навіть благоговінням розглядала їх із Мишком донечку.

Яка вона солодка, ніжна, як маленька лялечка. Ручки й ніжки сповиті, а так хочеться розгорнути і подивитися!

Але не можна, насваряться!

Але зате, якщо чепчик трохи відсунути, видно маленькі вушка. А потім донечка очі відкрила, і Таня від ніжності мало не заплакала! Вона завжди маленьку свою захищати буде, нікому образити не дасть!

Мишко чекає на них. Він навіть удома все переробив, поки Таня у пологовому була. Квартиру перемив усю, пелюшки нові, що Таня не встигла, переправ у машинці.

Чоловік у Тетяни – золото, пощастило їй із чоловіком. Все вміє робити і про Таню так дбає, що їй іноді навіть незручно.

Вони з Мишком рік тому одружилися, і так їм обом дивно, що вони вже чоловік і дружина, в щастя своє іноді й повірити важко.

Тетяна у книгарні продавчинею працює. А Мишко водій-експедитор, по магазинах товар розвозить.

Дівчата їх з Мишком одразу засватали, як його побачили. Вони обоє рудуваті, та ще й з ластовинням. У Михайла досі батьки в селі живуть. А у Тані тато сільський, а мати міська.

– Іди, твій приїхав, – Таню покликала їхня завідувачка книгарнею Зоряна Павлівна. – Іди товар прийми, поки в залі нема нікого. Мишко просив саме тебе до нього надіслати, Тетянко…

Ось і доїздився Мишко, кохання у них з Тетяною, одружилися…

Тетяна щаслива, у них з Мишком багато планів, батькам її Мишко дуже сподобався.

Донька народилася, Оленкою назвали.

Олена – гарне ім’я. Донька для мами і подруга, та й помічниця.

Олена у них чудова, красуня й розумниця.

Озирнутися не встигли – ось уже й побігла, ось і говорити почала без угаву! І найголовніше – вони завжди разом. І в село до бабусь і дідусів, і на ковзанку, і в кіно.

Оленка любить із татом у шашки грати, тато її до спорту привчив. І в похід ходили вони всією родиною, і в бадмінтон грали, і у волейбол.

Пишається Тетяна – сучасна у Тані й Михайла родина, спортивна…

…Від усіх цих спогадів сльози у Тетяни на очах. Але вона і вигляду ніколи не показувала, щоб Мишка ще більше не засмучувати.

Олена тоді їм заявила, що їй вісімнадцять скоро і вона в інше місто поїде вчитися. У книгарню, як мама, вона точно не збирається. І тільки не треба її тримати, це її життя!

А тепер уже пів року, як Олена поїхала. Обіцяла дзвонити, а насправді дзвонить не часто. А останнім часом так взагалі сказала, що поки не приїде, ніколи їй…

Мишко спочатку розсердився, сказав грошей їй не переказуй, раз така самостійна!

Потім заспокоївся – ніби ж вступила сама, вчиться, та й стали їй грошей надсилати.

Олена дякувала, але якась вона не така стала…

Тетяна від незнання, як там дочка, переживала дуже. А одного разу, поки Мишко був у рейсі, Тетяна нишком від усіх сіла на автобус і поїхала до сусіднього міста, де донька навчалася.

Додому Тетяна повернулася зовсім ніяка від того, що побачила. Краще б і не їздила!

Таня хотіла просто на Олену здалеку подивитися. Серце ж матері відчуває, побачить дочку і одразу зрозуміє, добре, чи ні їй. Але такого побачити Тетяна точно не очікувала…

Вона довго стояла біля гуртожитку технікуму, де Олена з подругою вчилися, але Олени не було.

Вона вже хотіла зателефонувати дочці, і сказати, що приїхала її побачити, але раптом побачила двох нафарбованих, на високих підборах, дівчат.

Спочатку вона навіть не впізнала їх, а потім зрозуміла, що одна з них є її Оленочка, а друга – Аліна, з якою вона поїхала разом вчитися.

До свого сорому Тетяна, ховаючись за людьми, пішла за дівчатами, доки вони не підійшли до будівлі готелю.

Дівчата з кимось весело привіталися і зайшли, а Тетяна розгублено стала посеред вулиці, не знаючи, що й думати.

Додому вона їхала і сама на себе сварилася. Думки всілякі лізли, а самій сумно, адже вона збиралася доньку від усього світу оберігати, захищати! А якщо вона поганою доріжкою пішла? Ні, не могла Оленка так вчинити, вони ж її в любові виховували, та й до роботи привчали.

Не ледачою вона росла – і підлогу вимиє, і посуд, і плиту почистить і вміє готувати.

– Це вік такий, вона все зрозуміє, прийде одумається, – вмовляла себе Тетяна.

Навіть у церкву вона сходила, Божій матері свічку поставила. Та й сама молитву вечорами читала, і погані думки гнала від себе.

А через тиждень подзвонила Оленка, голос рідний, дзвінкий, як і раніше,

– Мамо, тату, я так скучила, ви вибачте, що рідко дзвонила, справді ніколи було. Я приїду через два дні і все розповім.

Мишко навіть від вигідного рейсу відмовився – донька приїжджає. А Тетяні й радісно і боязко, з якими новинами їде донька? Але вигляду вона не показувала.

Приїхала Олена – змінилася, подорослішала, покращала.

Інша якась стала, гостинці почала діставати.

– Мамо, я тобі модну сумочку купила! Тату, а тобі ремінь із пряжкою гарний і шарфик теплий, щоб тобі в поїздках не холодно було! Мамо, тату, ви мені вибачте, я нерозумна була. Прикрі речі вам говорила, давайте більше це не згадувати, будь ласка.

Ми з Алінкою пожили там самостійно, а гроші як вода, раз – і нема їх!

Тож ми з нею на підробіток влаштувалися. У готелі підлогу мили, у номерах прибирали, постільне міняли. Ось на подарунки вам назбирала, – Олена ніяково посміхнулася.

– Ну мамо, тату, дякую, що вірили в мене, що поїхати не заборонили. Ми з Аліною там відчули цю саму самостійність… Ви з татом найкращі! Я напевно рік довчуся і переведусь в наше місто, гаразд?

Тетяна не витримала, підійшла, обійняла доньку. Думки різні в голові крутилися, але дякувати Богові все тепер добре буде.

Олена і справді рік там довчилася і перевелася до рідного міста.

Потім на роботу влаштувалася за фахом.

А нещодавно вона попередила, що хоче батьків зі своїм коханим познайомити. Андрій їй пропозицію зробив і Олена дуже щаслива.

Вона дуже хоче, щоб вони мали таку ж дружну сім’ю, як мама з татом. Щоб усе разом – і дітей виховувати, і гратися з ними, і всією сімʼєю разом проводити час. Це ж щастя – бути поряд із рідними!

– Ну що, кохана, – Мишко обійняв Тетяну. – Ось і виховали ми доньку, зовсім вона стала дорослою. Тепер онуків будемо чекати і виховувати.

І все знову повториться спочатку…