Я пам’ятаю, з яким скандалом тітка, рідна мамина сестра, забирала хвору бабусю до себе. Що вона тільки тоді нам не наговорила. Дуже тітка розійшлася.

Як вона тільки нас не обзивала. Але суть зводилася до того, що ми, сволоти такі, хочемо бідну немічну стареньку в божевільню відправити, а вона, вся така добра, цього не допустить.

– Я не дозволю, щоб моя мама доживала свої дні у якомусь притулку! У мене, на відміну від вас, є совість! – кричала вона на маму.

Крики тітки чув весь під’їзд. Мені здається, вона спеціально так напружувала голосові зв’язки, щоб точно всі зрозуміли, що моя мама погана, а тітка дуже хороша.

З бабусею насправді було лихо. У неї почалися проблеми після інсульту. Вона почала все забувати, плутатися, стала дуже плаксивою, а її вчинки стали непередбачуваними.

Поки це було нечасто, з цим ще можна було якось боротися, але що далі, то гірше ставало. Справа могла скінчитися зовсім погано.

Ми прийшли якось додому, а у нас у всіх кімнатах світло увімкнене, з усіх кранів вода тече, газ відкритий. Добре що це сталося незадовго до нашого приходу, бо все могло закінчитися великими жертвами.

Показали бабусю ще раз лікарю, пройшли обстеження, але лікарям не було чим порадувати нас. Нам сказали, що стан лише погіршуватиметься. Препарати можуть пригальмувати процес, але зовсім його зупинити не вийде.

Тоді на сімейній нараді й почалися розмови, як бути далі. Бабусю ми любимо, переживаємо за неї, але вона вже сама не може піклуватися про себе, а ми не можемо цілодобово бути поруч.

Стали шукати інтернат, куди її можна було визначити. Відразу скажу, шукали такий, щоб їй там було комфортно, в планах не було скинути її кудись просто так.

Про ці плани дізналася мамина сестра, яка мешкає в іншому місті. Вона знала про самопочуття бабусі, що в неї проблеми зі свідомістю, але тільки зітхала.

Але як тільки вона дізналася, що мова пішла про те, щоб визначити бабусю до інтернату, як одразу ж прилетіла визволяти її з наших безсовісних рук.

Як це так, при живих дітях бабуся в інтернаті страждатиме, та як нам тільки совісті вистачило взагалі про таке подумати.

Загалом, забрала вона бабусю до себе, обливши нас помиями з ніг до голови. Але минуло чотири місяці з того моменту, як бабусю відвезли, і ми раптом дізнаємося, що тітка здала бабусю до інтернату, бо не могла за нею стежити.

А скільки голосних слів було сказано! Скільки пафосу було в промовах! У тебе ж совість є, чого ж ти рідну матір здала у “божевільню”?

Мені дуже хотілося зателефонувати тітці та поставити це питання, але вона завбачливо не бере слухавку. Мабуть, розуміє, що якось перегнула ціпок того разу, а просити вибачення і визнати свою неправоту гордість заважає.

КІНЕЦЬ.