Ігор приїхав з роботи додому. Він заїхав у двір свого будинку і вийшов з машини.

Чоловік відкрив багажник і дістав два великі, важкі пакети з продуктами.

Ігор закрив машину, взяв пакети й попрямував до свого під’їзду.

Раптом йому здалося, що його хтось гукає. Ігор прислухався.

– Ігорю, це ти?! – гукав його якийсь начебто незнайомий чоловік.

Ігор зі здивуванням подивився на нього. Літній вже, недоглянутий якийсь, у брудному одязі, з заплутаною сивою бородою…

– Це ви до мене? – перепитав він. – Я й справді Ігор… А ви хто?

Чоловік підійшов ближче. Ігор глянув на нього і застиг від несподіваної здогадки.

– Я твій батько, Віктор… – сказав він. – Не впізнаєш мене?

Ігоря побілів. Батька він не бачив близько тридцяти років.

– Синку, а я адресу твою дізнався у тітки Ліди, маминої подруги. Вона мені все розповіла, що Ганни, твоєї мами, не стало кілька років тому, ти продав її квартиру, живеш добре… Так шкода Ганнусю, важко вона йшла, а я і не знав нічого…

– А як би ти дізнався, всі ці роки ти жодного разу не поцікавився, як ми, чи живі, здорові…

Бо ж тобі все одно на нас завжди було! Шкода, що ти раніше не пішов від мами, стільки років ми терпіли твої гулянки і сварки…

Я ж усе пам’ятаю! Як ти гульбанив і сварився з мамою, і мені діставалося, коли я намагався вступитися за неї. Але що я міг, хлопчина ще!

Мама любила тебе, хоч як це дивно, намагалася виправдати всі твої вчинки. А я тебе не любив усією душею! Ти приніс стільки лиха!

– Синку, як то кажуть, хто старе згадає… Що вже тепер згадувати! Я теж натерпівся у цьому житті…

Катя, до якої я пішов, сварилася зі мною, забирала всі гроші. Не відразу, звісно, з часом. Спочатку вона була добра, раділа, що я пішов від дружини, гульбанили разом.

Дітей спільних немає у нас, всі гроші потім на дочку від першого шлюбу витрачала, гарував за трьох, здоров’я втратив… А тепер її не стало, Катьки, а дочка її мене виставила, блукаю ось…

А пам’ятаєш, синку, як я тебе на велосипеді катав, у парку лимонад із морозивом купував…

– Добре ти придумав, однак, на старості згадав про сина. А я пам’ятаю тільки погане про тебе, одних проблем ти нам завдавав.

Ось і йди туди, звідки прийшов! Нічого я тобі не винен, запам’ятай!

Ігор зайшов у під’їзд, його аж трусило.

– Ігорю, що трапилося, на тобі лиця немає! – зустріла вдома його дружина Олена.

– Батько згадав про мене, біля під’їзду стоїть, скаржився на життя і просив пожаліти. Без житла тепер, виставили його, він мою адресу дізнався і приперся…

– Оце так… Треба ж, стільки років минуло, і тут раптом згадав…

– Як погано стало, так і згадав! Але нічого не забув!

Ігор не міг заспокоїтись. Швидко поївши, він мимоволі почав згадувати події тридцятирічної давності…

…– Мамо, ну давай підемо, або виставимо батька! Ну, скільки можна терпіти його витівки! Щодня гульбанить, на тебе сварився ні за що, як ти не розумієш, нам без нього краще буде!

– Синку, батько він твій, не можна так казати! Слабий він, розумієш! Треба лікувати його, але він не хоче, звісно… Ну, куди ми підемо? Тут наш дім…

На щастя, батько пішов сам. Ігорю було дев’ять років на той момент.

– Ганно, збери мені моє шмаття, я йду від тебе! Набридла вже! Тільки лекції читаєш, жодного життя! Іду до нормальної жінки, з нею і погульбанити і поговорити можна!

– Вітю, як же так? До кого ти зібрався?

– До Каті! Вона завжди мені рада! Не те, що ти! Ігорю, матір я на тебе залишаю, дивись мені тут…

І веселий батько помахав пальцем Ігорю, що стояв у дверях. Він спочатку злякався почутого, а потім зрозумів, що тепер їхні проблеми закінчаться і зрадів, але вигляду не показав.

– Чого стоїш, рота роззявила, речі збери мені… І поїсти дай, голодний я! Востаннє чоловіка погодуєш! І дивись мені тут, мужиків не водити, бо я тобі влаштую…

І знову помахав пальцем.

Мама розгубилася, почала шукати валізу, гріти батькові борщ. Коли речі були зібрані, батько заліз у шафу і дістав звідти гроші, які мати там зберігала.

– Трохи залишу вам, решту заберу. Маю право. Все, я пішов…

Двері зачинилися. Мама лягла на ліжко і почала плакати.

– Мамо, ну не плач, нам краще без нього буде…

– Багато ти розумієш, краще… Іди уроки вчи, дай матері поплакати досхочу! Я ж тепер одиначка! Що люди скажуть? Кинув… Який-не-який а все ж чоловік був, а тепер одна буду тебе виховувати…

Ігор не розумів, чому мати так горює за таким чоловіком.

Батьків розлучили. Квартира не ділилася, бо належала мамі.

Тяжко було з грошима спочатку, але потім мама знайшла підробіток, де добре платили. Ігор швидко забув про батька і насолоджувався спокійною ситуацією в сім’ї.

Мама теж заспокоїлася з часом. Ігор закінчив школу, вступив в університет, який закінчив із відзнакою.

Одружився, народилася дочка, жили у власній квартирі, на яку він заробив сам. Мама ладнала з його дружиною, і дуже любила Олечку внучку, часто брала її до себе.

А потім мама злягла. Ігор робив усе, що міг, коли мама злягла, найняв доглядальницю. Перед відходом мама кликала Вітю, його батька…

І ось тепер він з’явився. Старий, слабий, нікому не потрібний! І навіть пробачення не попопросив! Яким був, таким і лишився! Всі йому винні! Чужу дочку, значить, годував, одягав, а про власного сина не згадав жодного разу! Як так можна?!

Зате тепер, коли син живе в достатку, можна і припертися, просити допомоги…

Ігоря брала образа. Він так і не зміг зрозуміти маму, за що вона чіплялася, хіба можна було бути щасливою поряд із таким, як батько?

…Наступного дня батько знову чекав на Ігоря біля під’їзду, він скромно сидів на лавці.

– Синку, ну давай поговоримо, не чужі ж! Бачу, що машина хороша у тебе, одягнений ти пристойно, значить гроші є. Невже не допоможеш рідному батькові?

– Батькові… Який за тридцять років жодного разу не з’явився… Поки не довелося! Чого ти чекаєш від мене? Любові сина та прощення? Не буде ніколи такого! Я злопамʼятний, зрозуміло? І не приходь сюди більше!

Ігорю було його не шкода. Він чужа людина для нього!

Прийшовши додому, Ігор розповів дружині, що бачив знову батька.

– Ігорю, може грошей треба було дати йому? Ну не чужа ж людина все-таки… Ти не збіднів би, а йому може їсти нічого… Де він живе зараз, ти спитав?

– Не знаю, і знати не хочу! Може, давай його до нас заберемо, поселимо тут, годувати, напувати будемо, грошей на веселощі даватимемо? Думаєш, що він змінився? Ні звісно! Ще й оббере нас і піде собі! Не потрібний він мені!

Олена знизала плечима. Вона бачила, що чоловік злий і роздратований, і вирішила більше нічого не казати.

Минуло кілька днів. Батько більше не приходив. Ігор видихнув – нарешті відстав!

– Привіт. Ви Ігор?

– Здрастуйте, так. Що ви хотіли?

– Я працюю медсестрою в лікарні, живу у сусідньому будинку. До нас днями привезли чоловіка. Десь він мав з кимось сварку, ну і дістало йому. Каже, у нього нікого немає, крім сина, і дав вашу адресу, дуже просив сходити і розповісти, де він лежить.

– Зрозуміло. Що ви від мене хочете?

– Ну як же ж, це ж ваш батько, ви повинні знати, що з ним трапилося… У нього немає з собою ніяких речей, тільки якесь лахміття… Невже вам його не шкода?

– Дівчино, ви ж нічого не знаєте про нього, про мене, тому не треба робити неправильних висновків! Він мені ніхто, хоч у нас і одне прізвище! І я йому нічого не винен!

– Зрозуміло. Вибачте за клопоти…

Дівчина розвернулась і пішла.

– Стійте… А що за лікарня хоч?

– Друга міська, недалеко звідси!

– Дякую!

Ну ось, ще не вистачало…

– Ігорю, хто там приходив? Жіночий голос чула…

– Батько в тратив у халепу, у лікарні зараз, назвав мою адресу медсестрі, вона й приходила, ще трохи й соромити почала б мене…

– Ох, ось це так… І що робитимеш?

– Не знаю…

– Ігор, треба сходити до нього. Не по-людськи якось робимо… Хочеш, давай я сама схожу, продукти віднесу…

– Не треба. Разом підемо…

Наступного дня, купивши продукти, одяг, та гігієнічне приладдя, Ігор з Оленою прийшли до лікарні.

Їх зустрів лікар.

– Ви син? Він весь час про вас говорить… Справи у вашого батька погані. Печінка запущена. Скажу прямо, йому недовго лишилося…

– Дякую, лікарю. Якісь препарати може потрібні, ви скажете…

– У нас все є у лікарні. Але якщо хочете, можете окремо купити ще пігулки, щоб трохи полегшити його стан, їх у нас немає. Запишіть назву.

Ігор з Оленою зайшли у палату. Там лежало ще кілька людей.

– Синку, ти прийшов! А я знав, я казав, Ігорчик мене не залишить!

– Як самопочуття? Хто тебе так? Це моя дружина, Оленка…

– Оленочко… Невістка моя, виходить… Красива. Є в тебе смак, весь у батька!

Не запам’ятав я облич тим з ким посварився. Веселий я був…

– Тобі не можна гульбанити, у тебе печінка. Лежи тут, лікуйся і слухай лікарів.

Через два тижні батькові стало гірше. Лікар сказав, що це все…

– Синку, ти казав у тебе донька є, моя онука, виходить… Приведи її сюди, познайомлюсь хоч…

Олі, дочки Ігоря та Олени було п’ятнадцять років. Вона знала, що знайшовся дідусь і лежить у лікарні, але сходити до нього не наважувалася з батьками.

Після того, як батько сказав, що дідусь дуже слабий і хоче її побачити, вона погодилася.

– Внучечко… Ти так на бабусю Ганну схожа, красуня… А я ось старий який і слабий став… Шкода, ти мене раніше не бачила, я ух який був! Навчаєшся добре в школі? Наречений є?

Трохи поговоривши з дідом, Оля пішла.

– Синку… До мене мама Ганна твоя приходила вночі, сказала що скоро ми зустрінемося… Кінець прийшов уже видно… Я що сказати хочу… Пробач мені… Нерозумний я був! І за маму вибач, а вона ж мене любила, ніхто більше не любив мене так… Не тримай зла, синку…

Ігор узяв батька за руку і стиснув. Так він дав зрозуміти, що вибачив його. Вголос він не зміг це сказати.

Через кілька днів батька не стало. Цвинтар, поминки, все організував Ігор. Щоправда, поминати не було кому особливо. Кілька колег і сусідки.

Поховали його поряд із Ганною.

Злість на батька пройшла, таки слабість і відхід людини пом’якшує його провини в минулому, стає шкода.

Ігорю вперше за стільки років стало легко на душі.

Він зробив усе, що міг для батьків, а це головне…

КІНЕЦЬ.