Коли ми з молодшим братом йшли додому зі школи, нас раптом охопила тривога: ми почули гучні звуки конфлікту, що лунали з ґанку. З кожним кроком до будинку ці звуки ставали все гучнішими.

Ми повільно наближалися, намагаючись зрозуміти причину шуму, і наше передчуття підказувало щось серйозне. Проходячи через двері, ми виявили, що джерелом сварки були наші батьки.

Атмосфера була наелектризованою: слова про розлучення, поділ майна і нас, їхніх дітей, лунали у повітрі. Мама обернулася, помітивши нас, і підійшла, сльози блищали на її щоках.

“З ким ви хочете залишитися?” — спитала вона, дивлячись на нас через сльози.

Молодший брат, ледь стримуючи ридання, раптом знайшов у собі сили вимовити слова, від яких ми всі завмерли.

“Чому ми маємо вибирати? Ми любимо вас обох. Невже ви не можете просто поговорити і все виправити, як ви завжди вчили нас це робити?”

– Його слова, прості, але щирі, розрізали напругу.

Тієї миті щось змінилося. Ми всі глянули один на одного не як на сторони конфлікту, а як на сім’ю, яка стояла на порозі великої зміни.

Момент затишшя порушився, коли тато підійшов до нас, обійняв кожного і сказав: “Ми не дозволимо цій сварці зруйнувати нашу сім’ю.

Давайте знайдемо спосіб вирішити наші розбіжності.”

Ті слова молодшого брата – його безневинне бажання зберегти сім’ю єдиною – пробудили в нас усвідомлення того, що розмова та компроміс можуть зцілити навіть найглибші розломи.

З того дня ми стали згуртованішими і навчилися цінувати моменти, проведені разом.

КІНЕЦЬ.