– От ти, Анно, на заробітках не була, а хата он у тебе яка велика, – каже мені з заздрістю сусідка Марія, яка перед Великоднем з Італії у відпустку приїхала.

Я її розумію, вона все життя усіх на собі тягне, а про себе їй ніколи думати. У Марії троє дітей: дві доньки і син, і вона лише те й робить, що думає, як їх своїми заробітчанськими грошима поділити.

Не встигла Марія додому приїхати, а її діти вже тут як тут. Доньки бігають, столи накривають, невістка мамою називає.

Марія заробітчанка, вже років 15 гарує в Італії, проте її заробітків ніде не видно, діти навіть ремонт в її хаті не зробили, не те, що якісь новобудови звели.

А все тому, що вони на мамині гроші живуть. Син ще десь підпрацьовує, а дві доньки вдома сидять. Я сама не раз їм говорила, щоб на роботу йшли, а вони, гострі на слівце, мені відповідають, що це не моя справа, і щоб я краще за дітьми своїми дивилася.

А що мені за моїми дітьми дивитися? І син, і донька в мене самостійні, на мої гроші не чекають, навпаки, ще й мені допомагають.

Два роки тому вони скинулися, і зробили капітальний ремонт в будинку, щоб мені приємно було.

А хата Марії ремонту не бачила ще задовго до того, як вона в Італію поїхала. І не побачить, напевно, бо вона знову всі гроші дітям віддала.

Прийшла до мене Марія якось в гості, плескає руками, як у мене все гарно.

– Та Ви, Маріє, певно теж якісь гроші привезли, от собі ремонт за них і зробите нарешті, – кажу.

– Привезти то я привезла, тільки от діти в той день, що я приїхала, всі гроші між собою розділили, а мені 200 євро лишили на прожиття, – каже Марія.

А мені її так шкода, що словами не передати. Ми ж з нею з дитинства знаємось, вона росла без батька, з дитинства мамі допомагала.

Потім заміж вийшла, трьох дітей народила. Все старалася їм вгодити, щоб у них не гірше, ніж у інших було.

Ці діти маму в Італію і відправили. Коли не стало її чоловіка, замість того, щоб побути трохи з мамою, доньки вирішили, що краще для всіх буде, якщо мама на заробітки поїде.

Так Марія заробітчанкою і стала. Я ж бачила, що їде вона не для себе, а заради дітей. Всі 15 років гроші, зароблені в Італії, ділить між ними, а собі ще жодного євро не відклала.

Сиділа Марія в той день у мене довго, розповідала про свої заробітчанські пригоди, і як на вокзалі у вагончиках спала, і в парку на лавочці сиділа, і на Карітас їсти ходила, поки роботи не було.

– А діти твої про це знають? – питаю Марію.

– А навіщо їм про це говорити? Хіба це щось змінить? – махнула рукою сусідка. – Головне, що мої діти не бідують.

Потім приїхала моя донька, привезла мені ліки і повну сумку продуктів, поговорила з нами трохи, вона теж була дуже рада бачити сусідку.

Йшла Марія від мене з вологими очима. Тихцем, щоб я не бачила, витерла скупу сльозу. Як мама, я її розумію.

Якщо діти приходять до тебе за порадою, а не за грошима, то твоє життя вдалося.

КІНЕЦЬ.