Софія вийшла на ґанок свого будинку і оглянула подвірʼя, що занепало після того, як не стало її чоловіка.

При Миколі на подвір’ї зайвої травинки не було, а зараз здавалося, що хтось спеціально привіз туди кілька тачок зі сміттям і картинно розкидав його по всій території.

Навіть паркан якось похилився, а дерева, які щороку Микола обробляв і підбілював, зараз виглядали не доглянутими і змарнілими.

Софія зітхнула.

Хочеш не хочеш, а за подвірʼя і город треба було братися, при чому при нинішній розрусі часу на це треба було зовсім не мало.

Допомогти Софії не було кому тому що дітей вони з Миколою не нажили, а родичі всі жили далеко.

Залишалися звісно рідні Миколи, але вони, після його відходу, з Софією дуже не спілкувалися, бо вважали, що вона на його майно не має жодного права і дісталося їй все обманом чи хитрістю.

Софія намагалася пояснити, що вона взагалі не знала, що Микола залишив заповіт на її ім’я, але їй ніхто не вірив.

Спочатку, вона ходила до його сестри і брата намагаючись хоч якось з ними порозумітися, а потім зрозуміла, що все марно і в результаті вирішила більше нікому нічого не пояснювати. Вирішила, хай думають як хочуть.

Та сама спадщина, через яку так образилися родичі Миколи, була досить хорошою.

Будинок, прилегла до нього територія, город, невеликий сад і двокімнатна, хороша квартира у місті.

Напевно, рідних Миколи найбільше цікавила земля й квартира за які можна було виручити непогані гроші, але Софія продавати нічого не збиралася, хоча й розуміла, що впоратися одній буде дуже нелегко.

Рік, після відходу Миколи, Софія ні про будинок, ні про двір, ні про сад не думала надто вже було свіже горе від втрати чоловіка, але зараз стало трохи легше та й вона чудово розуміла, що запускати все далі – це зрадити пам’ять чоловіка, який любив свій дім чистою любовʼю.

Навіть коли Микола зліг він все одно прагнув щось робити, але потім йому стало дуже важко і, незважаючи на це, він постійно запитував у Софії як там його сад і що вродилося на городі.

Софія обійшла все і зрозуміла, що без сторонньої допомоги вона навряд чи впоратися, тому вирішила попросити про допомогу двох сусідських хлопців, звісно, не за безплатно.

Ігор і Роман погодилися одразу й наступного дня, з самого ранку, на подвір’ї у Софії кипіла робота.

Сама вона теж не сиділа на місці, допомагала як могла.

Надвечір робота була ще недороблена, але хлопці пообіцяли, що завтра прийдуть знову.

Софія, в цей день, втомилася дуже сильно, але перед сном вирішила все-таки розібратися з насінням і зрештою провозилася до ночі, розбираючи та сортуючи насіння за датами посадки.

Після всієї цієї кропіткої роботи стало зрозуміло, що насіння та потрібних добрив явно мало тому Софія вирішила, що завтра, поки хлопці дороблятимуть справи на подвірʼї, вона з’їздить у місто і докупить те, чого зараз не вистачало.

Єдиною проблемою було те, що у всіх цих добривах та підгодівлях Софія абсолютно нічого не розуміла, але вона знала, що десь у паперах Миколи є зошит, у який він записував подібні речі.

Зошит вона вирішила пошукати завтра чим і зайнялася із самого ранку.

Паперів Миколи виявилося чимало.

Якісь схеми, книги та інші дрібниці, які для Софії не становила жодного інтересу.

Все це вона складала в коробку і перебрала вже досить багато, але потрібний зошит знайти їй ніяк не вдавалося.

Аж раптом Софія знайшла конверт, у якому були якісь фотографії.

На всіх фото була та сама молода жінка. На деяких одна, на деяких із маленьким хлопчиком.

Софія ніяк не могла зрозуміти, хто ця жінка. То була явно не родичка Миколи.

А потім Софії здалося, що хлопчик їй когось нагадує…

Придивившись до нього вона застигла від несподіваної здогадки! Вона нарешті зрозуміла…

Хлопчик, маленька копія самого Миколи!

Вони з Миколою прожили 10 років, а хлопчику на фото було від сили років 5-6, а це означало лише одне.

Микола їй зраджував і зраджував досить давно…

Після того як Софія це зрозуміла, в її голові сам собою став складатися пазл.

Чоловік часто їхав, але завжди ненадовго.

Казав, що у справах, а одного разу Софія знайшла в його сумці іграшкову машинку на пульті, але Микола тоді сказав, що машинку залишив його друг.

Буцімто вони були разом і він купив її синові, але забрати з машини забув. Ось і вийшло так, що Микола поклав іграшку в сумку для того, щоб віддати її другові.

Софія тоді повірила, а зараз зрозуміла, що Микола її обманював…

Того дня вона не поїхала нікуди. Цілий день Софія намагалася дізнатися щось ще й нарешті з’ясувала, що цю жінку звуть Ольга і живе вона в маленькому містечку, яке знаходилося недалеко від їхнього села.

Це все Софія дізналася з паперів і записів покійного чоловіка, яких виявилося напрочуд чимало.

А ще Софія знайшла іграшковий вертоліт у подарунковій упаковці.

Іграшка була захована у шафі, де Микола зберігав різні інструменти. Софія туди ніколи не зазирала і він про це чудово знав.

Цілу ніч Софія не спала.

Вона ніяк не могла зрозуміти як чоловік міг так з нею вчинити. Зрадити те, що вони будували роками…

…Наступного дня Софія поїхала до міста, але в магазин насіння вона не пішла.

Софія вирушила за тією ж адресою, що знайшла у чоловіка в записах.

Вона не знала, що робитиме далі, але точно знала… Їй це дуже потрібно.

Успіх того дня повернувся до Софії обличчям.

Тільки-но вона підійшла до того самого будинку, як побачила ту жінку.

Ольга стояла біля лавки, що була біля будинку, а поряд з нею стояв той самий хлопчик із фотографії.

І тут Софія вирішила, що їй будь-що треба поговорити з Ольгою.

Чого б це не вартувало…

Ольга, як не дивно, поставилася до Софії досить спокійно.

– Мишко, біжи додому, там бабуся, а я зараз поговорю з тіткою і прийду. Добре? – Ольга поправила кепку сина. – Ставте чайник.

Хлопчик згідно кивнув головою і забіг у під’їзд.

– Ви, мабуть, мене не знаєте, – почала Софія розмову, але Ольга посміхнувшись її зупинила.

– Знаю. Ви Софія. Дружина Миколи.

– Так, – здивовано подивилася Софія на Ольгу. – А звідки ви про мене знаєте?
– Ну як же ж, – Ольга відкрито подивилася на Софію. – Мені Микола розповідав про вас. А ви приїхали дізнатися про Мишка?

– Не знаю, – Софія знизала плечима. – Я сама не знаю навіщо я приїхала…

– Софіє, давайте сядемо і я вам все розповім.

Жінки присіли на лавку і Ольга почала свою розповідь.

– Ви не звинувачуйте Миколу. Так. Мишко його син, але ніяких стосунків між нами не було. Пам’ятаєте той рік, коли ви з Миколою посварилися і поїхали до своєї мами?

Софія кивнула.

– Так от, – продовжила Ольга. – Саме тоді ми й познайомились. На ювілеї однієї нашої спільної знайомої.

Микола тоді весь вечір говорив про вас, він добряче погульбанив тоді, а потім… Ну так вийшло, що ми опинилися самі…

Вранці я пішла першою, але Микола потім мене знайшов.

Просив вибачення, але які можуть бути вибачення?

Я ж сама цього хотіла…

Вибачте, але кажу як є!

Більше з того дня ми не бачилися, а потім я дізналася, що вагітна.

Тоді я вперше йому подзвонила. Осуджуєте? Напевно, так і треба, але я тоді розгубилася, хоча чудово розуміла, що винна сама.

Залізла в чужу родину.

Микола тоді приїхав і відверто сказав, що окрім вас йому ніхто не потрібний, але малюка він не покине. Допомагатиме…

Так і було. Микола приїжджав раз на місяць, допомагав грошима, дарував Мишку подарунки.

Потім перестав і тільки тоді я дізналася, що Микола заслаб.

Його не стало за місяць до дня народження сина…

Мишко на нього чекав і досі чекає. Це все, Софіє… Все що я можу вам розповісти.

Софія сиділа і не знала, що сказати.

Злитися на Миколу не було сенсу, а на хлопчика тим більше.

Мабуть, треба було злитися на Ольгу, але й тут вона не відчувала злості.
Додому Софія їхала якась спустошена. Вона не знала, чому, але відчувала, що щось не так.

Вже вдома Софія побачила цю іграшку і зрозуміла, що Микола купував її синові на день народження, але, зі зрозумілих причин, передати дитині не зміг.

Софія крутила в руках коробку і тут її осяяло! Вона зрозуміла, що має зробити…

Наступного дня Софія знову була у місті.

На цей раз у нотаріуса.

Ольга гуляла із сином коли знову побачила Софію. Та йшла до них.

Ольга здивувалася, але виду не подала.

Софія підійшла до Ольги, привіталася з нею та Мишком, а потім витягла з сумки коробку і передала її хлопчику.

– Це від тата. Візьми, Мишко.

Хлопчик обережно взяв коробку. Софія посміхнулася, а потім перевела погляд на Ольгу.

– А це вам, Олю, – вона простягла Ользі великий конверт. – Для вас і для Михайла. Прощавайте.

Софія розвернулась і швидко пішла геть.

Ольга відкрила конверт.

У ньому лежали документи на квартиру і дарча на ім’я Михайла…

Софія їхала додому.

На душі було спокійно та легко. Вперше після того, як не стало чоловіка.

Вона знала, що все зробила правильно. По совісті, по-людськи.

А Микола?

На нього зла вона не тримала.

Так мало бути і тому так сталося. Це була особиста думка Софії.

Для неї найважливішим було те, що всі маски знято і немає більше жодних таємниць.

Тепер вона могла спокійно жити далі…

КІНЕЦЬ.