Одного разу, повертаючись додому після роботи, я опинився у дворі нашого будинку, де мою увагу привернула маленька дівчинка, яка здавалася зовсім втраченою.

Вона сиділа на лавці, вдивляючись у проходячих повз людей з деяким занепокоєнням в очах. “Все в порядку?”

– Запитав я, підходячи до неї. Дівчинка різко підняла на мене очі, а потім, на мій подив, схопила жменю землі з клумби поруч і кинула мені в обличчя.

Перш ніж я встиг щось сказати, вона схопилася з місця і кинулась навтьоки. “Що за…?” — тільки й зміг вимовити я, витираючи бруд із обличчя.

У цей момент поряд зі мною опинилася моя сусідка, Таїсія Петрівна, вчителька місцевої школи. Вона спостерігала за тим, що відбувається зі свого балкона.

“Це Ганна, одна з моїх учениць”, – сказала вона.

“Вона нова в місті і, здається, заблукала.” “Я намагався допомогти, але чому вона так злякалася?” — спитав я, все ще приголомшений її реакцією.

“Ганна пережила непрості часи”, – пояснила Таїсія Петрівна.

“Вона погано почувається поруч з незнайомцями, а ти ще й такий великий. Мабуть, це налякало її ще більше.” Ми обидва подивились у бік, куди втекла дівчинка.

Відчуваючи провину та жаль, я запитав у Таїсії: “Може, нам варто піти і пошукати її? Переконатися, що з нею все гаразд?” “Так, це гарна ідея,” – погодилася вона.

“Я допоможу їй дістатися додому. Ганна знає мене, тож я зможу заспокоїти її.” Ми разом вирушили на пошуки Ганни. Знайшовши її в невеликому сквері, Таїсія м’яко поговорила з нею, і дівчинка заспокоїлася.

Бачачи, як вони йдуть у далечінь, я зрозумів важливість терпіння та розуміння у спілкуванні з людьми, особливо з тими, хто пережив труднощі. Цей день навчив мене цінувати силу доброти та неминущої емпатії.

КІНЕЦЬ.