На поминках Аліни раптове перетворення моєї дочки приголомшило мене. Вона метушилася довкола, зображуючи уважну господиню, що різко контрастувало з її звичайною відстороненістю.

Незважаючи на те, що у мене народилися близнюки, і я виховувала їх з однаковою любов’ю і турботою, син став моєю опорою, в той час як дочка, Полінка, стала відстороненою і матеріалістичною.

Мій син рано прийняв на себе відповідальність і став жонглювати роботою та навчанням, щоб підтримати нас. Поліна ж завжди жадала більшого, її бажання випереджали готовність робити свій внесок.

Коли захворіла сусідка Аліна, яка колись була опорою для нашої родини і згодом стала найближчою людиною, я погодилася доглядати її будинок. Мої син і невістка, не роздумуючи, взялися за справу, розділивши фінансовий тягар.

Полінка, навпаки, трималася осторонь, з’являючись лише у разі потреби. Її недавня пропозиція допомогти на поминках по Аліні була лише удаванням, яке незабаром розкрилося: вона хотіла поцікавитися, чи дісталася їй квартира Аліни.

Тепер, коли Аліни не стало, я розриваюся. Мої син і невістка, які щиро допомагали, начебто заслуговують на цю квартиру. Але відмовляти Полінці мені здається несправедливим, адже вона теж моя дитина.

Незважаючи на її байдужість у минулому, чи не повинна я подбати і про неї так само, як і про сина?

Я не сплю, борюся зі справедливістю та батьківським обов’язком, шукаю балансу, який забезпечить обох дітей і не викличе образи.

Як мені вирішити, хто заслуговує на будинок, забезпечивши справедливість для всіх, включаючи себе?

КІНЕЦЬ.