Багато років повз старий ліс і гори широка доріжка заростала травою. Роки минали дуже швидко і з кожним роком та доріжка ставала все тоншою, заростала бур’янами, але ще вилася поміж деревами і кущами і не було їй краю і кінця.

Багато років минуло і за цю вічність жодна людська нога не ступала на неї. Доріжка заростала бур’янами, засипалася камінням і листям з дерев. Її майже видно не було. За багато років вона стала тоненькою стежинкою, яку вже ледве помітно було.

Стежина дуже сумувала, адже життя її було зовсім сіре. Колись вона була широка, по ній ходили люди, був рух. Тепер вона вважала себе нікому не потрібною, забутою та покинутою назавжди. Так минали дні за днями, місяць за місяцем, роки за роками. А для стежини нічого не змінювалося.

І одного разу стежинка звернулася до Творця:

– Скажи мені! Для чого я існую на цьому світі, якщо я нікому не потрібна? Для чого мене створив ти, щоб просто ось так залишити на самоті? Невже ось так буде завжди, що усі оминатимуть мене і не йтимуть моїм шляхом? Я не бачу сенсу бути.

Одного вечора стежина була геть сумною, її не покидали думки, що ось вона одного разу засне, а замість неї буде просто широкий степ і нічого більше й не залишиться її.

Та наступний ранок видався напрочуд чудовим. На стежину забрела втомлена і заблукавша людина. Вона була така радісна, що зустріла цю стежинку, що в очах бриніли сльози. Так їй ніхто давно не радів.

І людина крок за кроком стала ступати по ній. Для стежки це було найбільшим щастям – нарешті вона потрібна комусь, нарешті може стати в пригоді нужденному і зробити добро.

Але людина була настільки кволою, що йшла помаленьку, багато сил не було. Тоді стежинка стала прибирати траву, кущі, і камінчики зі шляху людини, щоб вона не спіткнулася і спокійно йшла собі далі.

Вона прихиляла гілки з ягідками, щоб людина могла поїсти, підвела її до джерела, щоб людина могла напитися. І з кожним кроком людина міцнішала, її кроки ставали впевненішими, іноді вона підбігала, щось собі наспівувала, сміялася.

А стежина, поки по ній йшла людина, як на диво, й не зогляділася, як очистилася сама і стала широкою доріжкою, яка вже не буде непомітною для оточуючих.

І ось – людина вийшла на асфальтовану велику дорогу, де стояли будинки і вона зробуміла, що нарешті дістанеться дому і тепер все добре у неї буде.

І тоді людина звернулася до Творця:

– Я дякую тобі щиро, що Ти постав мені цю стежинку! Вона найдорожче, що траплялося мені, це мій шлях життя.

– Я тебе ніколи не забуду! Приходитиму сюди знову і знову і друзів сюди приведу. Ти була створена для мене, ти стежина мого життя, – звернулася людина до доріжки.

Стежина, яка стала широкою доріжкою, дуже щасливою була, адже тепер вона не буде сама, її ніколи не забудуть. По ній знову ходитимуть, як багато років тому!

Ось так і в нашому житті трапляється. Живеш і не розумієш, для чого ти існуєш. Вважаєш, що ти нікому не потрібен, тебе усі забули, усі друзі та знайомі відвернулися і ти не цікавий нікому. Та попри це варто озирнутися, адже поруч є людина для якої ти важливий! Людина, якій ти можеш допомогти, для якої ти є сенсом життя, якій ти своїми вчинками можеш змінити долю, навіть не замислюючись над цим!

Ніколи не тримайтеся за тих людей, які вас не цінують, проходять повз, для яких ви не важливі. Забутьте про них, далі живіть. Знайте, що поряд з вами завжди буде людина, для якої зустріч з вами буде справжнім благословенням т!

Озирніться і побачите, скільком людям ви на краще змінили життя!

Джерело