Ліда Петрівна зайшла додому із відром огірків. Її дочка Валентина та внучка Олена сперечалися та сварилися. (Олена дочка Валентини)

– Мамо, ти взагалі про що думаєш? Я вагітна, у нас із Толіком буде дитина, – вигукувала Олена до мами.

– Я тобі не забороняю народжувати. Ти заміжня і це вже ваша справа, – винукувала у відповідь Валентина.

– Ще б ти мені заборонила, мені вже 22. А ось ти? Ти навіщо зібралася народжувати? – раптом сказала дочка.

– Це моя справа, – відмахнулася Валя.

– Мамо, ти пам’ятаєш скільки тобі років? Тобі онуків треба няньчити, а ти народжувати, – не заспокоювалася Олена.

Відро випало з рук Ліди Петрівни, і вона сіла на стілець, який чомусь стояв біля порога.

– Доню, – нарешті сказала вона, – навіщо тобі ще одна дитина. Тобі ж скоро 50. А хто тато? Я так думаю, що це сусід Павло.

– Ось. Мене навіть бабуся підтримує. Ти поводиться як.., – не договорила Олена.

– Як?

– Егоїстка. Ось як. Бабуся, уявляєш, я прийшла сказати, що вагітна, вона каже “я теж”. Народжувати зібралася. Чим думає? Ось сором, – шукала підтримки у бабусі Олена.

– Мені тільки 48, – заперечила Валентина.

Валентина все життя прожила з матір’ю. Її чоловік Микола прийшов до них у будинок приймаком. Жили добре. Теща до зятя ставилася добре, а він її поважав. Працював і з господарством встигав керуватися. Трьох дітей виховали. Олена була їхньою середньою дочкою. Миколи не стало чотири роки тому. Валентина засмутилася і почала бігати до самотнього сусіда. Мати й раніше сумнівалася, що зять батько її онуків. Принаймні молодший був дуже схожий на цього сусіда Павла. Та й Микола, схоже, теж про це здогадувався, але всіх дітей вважав за своїх.

– Все. Розмову закінчено. Тож незабаром, Олено, у тебе буде братик. Так. Це буде хлопчик Микола. Я так хочу. А в тебе мамо буде ще один онук, – сказала останнє слово Валентина.

– Господи… – бабуся так і сиділа. Більше вона нічого не сказала дочці. Ні за, ні проти. Сама знає.

***

Минуло двадцять п’ять років.

– Валю, а коли Микола приїде. Чи дочекаюся його, – запитала Ліда Петрівна у дочки.

– Дочекаєшся. Завтра приїде. Пирогів твоїх просив. Дружину привезе, – усміхнулася Валентина.

Рано-вранці Ліда Петрівна поставила тісто. Її пироги любили усі. Незважаючи на вік, вона завжди все робила сама. З ногами було вже трохи важко, але руки ще слухалися. А ще вона завжди говорила, що робити дочці, це в неї виходило добре. А Валя завжди була готова виконати прохання матері. Хоч їй і було вже 73 роки, але вона була ще міцною старенькою, порівняно з матір’ю, якій завтра виповниться 95.

– Валю, принеси капусту з городу та цибульки. Мені не дійти, поспішай.

Пироги вже готові. Нарешті почувся шум машини. Це Микола.

– Біжу, біжу. Так хочу, першою його побачити, – підвелася Ліда Петрівна.

Микола, високий красень, дуже схожий на сусіда, якого вже декілька років, як не стало, побачивши бабусю, поспішив її обійняти. Слідом у його обійми потрапила мати.

Микола допоміг дружині вийти із машини. Животик був досить великий, щоб його не помітити.

– Порадували, ох порадували. А у Оленки донька вже другого народила. Хто він вашому буде? Я вже заплуталася, – усміхнулася Ліда Петрівна.

– Та не важливо бабусю. Аби всі здорові були, – усміхнувся Микола.

– Ну, я ще поживу. Хочу ще твого на руках потримати, – сказала бабуся Ліда.

– Звісно бабусю потримаєш, які твої роки, тобі завтра лише 95. Все життя попереду, – засміявся Микола.

– Можеш ти, Миколо, заспокоїти. Можеш.

Наступного дня було свято бабусі. Гостей було багато, дочка, онуки, правнуки та праправнуки. Хто кому доводиться з молодших родичів, навіть розбиратися не стали.

А молодший онук Микола порадував бабусю ще одним правнуком. Коли Ліда Петрівна почула, що його дружина знову вагітна, то знову сказала ще поживу.

Столітній ювілей справила. Не стало бабусі, коли їй було 102 роки.