Чоловік раптово прозрів і захотів дітей. Тільки мені вже сорок років і я не хочу так ризикувати
Такого удару від долі я не очікувала. Жили з чоловіком двадцять років душа в душу, все вже десять разів обговорили, життя встоялося, а тут він раптово заявляє, що хоче дітей, дозрів для продовження потомства.
Коли ми з чоловіком ходили ще в статусі закоханої парочки, я одразу відзначила, що дітей не хочу. Пояснила свою позицію, чоловік мене тоді зрозумів, зізнався, що й сам не планує.
Цю тему ми порушували не раз, обговорювали все до дрібниці, бо тема не проста. Зійшлися на тому, що нам і без дітей буде добре, тільки після цього побралися.
Ми купили квартиру, облаштували її під свій смак, працювали, подорожували, витрачали час і гроші на цікаві для нас хобі. Я свого рішення не змінювала, я, як і раніше, не хотіла дітей.
З роками, звичайно, почала ставитися до цього питання спокійніше, але все одно думок відвідати пологовий будинок не виникало.
Я росла в багатодітній сім’ї, де була найстаршою дитиною. Нас у мами семеро, причому всі, окрім мене, погодки, батько пропадав на роботі, а вона одна не справлялася, тож частина турбот була на моїх плечах.
Я пройшла безсонні ночі, брудні підгузки, істерики. Можна сказати, всі принади материнства. Тому що мене мама народила у девʼятнадцять років, а решту почала народжувати після здобуття освіти, тобто у двадцять три.
Гуляти я не могла піти, робити уроки на підвіконні, причому мусила викроювати час, коли від мене нікому нічого не потрібно.
Все моє життя крутилося навколо братів і сестер, це був якийсь поганий день бабака. Я дуже втомлювалася від цього, але коли хотіла відпочити, наривалася на мамину істерику.
– Ти думаєш, мені легко? Це ти їх ще не народжувала! Втомилася вона! Вставай давай і шуруй стежити за молодшими! – чула я від неї.
Мене й до університету не хотіли відпускати, бо мамі все ще було важко справлятися, але я втекла з дому. Знала, що батьки в поліцію не підуть, щоби до них потім опіка не зачастила.
Навіть поєднуючи роботу та навчання, я почувала себе набагато вільніше, ніж раніше. Я нарешті була надана сама собі, а не віддана на поталу молодшим братам і сестрам.
Для себе я вирішила, що більше через це пекло проходити не хочу. Мій материнський інстинкт затоптаний натовпом молодших братів і сестер, я намагалася оминати дітей.
Якби чоловік одразу сказав, що в майбутньому захоче спадкоємців, то я заміж за нього не вийшла б. Я досі усвідомлюю, що не горю бажанням заводити дітей.
І ось мені сорок, йому сорок два. І тут він заявляє, що хотів би дитину. Мовляв, у нас все є, можемо собі дозволити народити дитину.
– Зараз і сорок спокійно народжують, – умовляє він мене.
Хтось народжує, звісно, а я от не хочу. У мене є певні проблеми щодо жіночої частини, які жити не заважають, але для вагітності доведеться лягати на операцію.
Я не хочу цього робити. Я не хочу ризикувати своїм здоров’ям. Крім того, мені сорок, я вела не найздоровіший спосіб життя, хто може поручитися, що дитина народиться здоровою?
Це рулетка, в яку я не готова грати. Чоловікові я так і сказала, а він не відступає від своєї ідеї. Він хоче від мене дитину, розповідає, як усе буде добре.
Але навіть якщо опустити те, що зі здоров’ям не все гладко, є ще й вік, з яким нічого не вдієш. Народити у сорок, щоб у дитини не було молодих та активних батьків? А потім піти з життя, коли дитина тільки вставатиме на ноги?
Погана витівка, не своєчасна. Якщо ще років п’ять-шість тому у чоловіка і були якісь шанси мене вмовити, то тепер нема.
Він ходить похмурий, його вже захопила ця ідея, а я на нього дивлюсь і розумію, що наша щаслива сімейна історія закінчилася. Чоловік від свого не відступить, я також. Отже, буде розлучення. А як все добре починалося.
КІНЕЦЬ.