Вадим був здивований, коли дізнався, що Галина хоче з ним розлучитися. Спершу навіть не повірив, коли вона про це йому сказала. Думав, що її слова: “Давай розлучатися, так буде краще нам обом” – не більше ніж звичайний спосіб жіночої маніпуляції. Що таким чином вона просто хоче від нього чогось досягти. Тому він одразу і спитав у дружини, чого вона хоче.

— Я ж тобі вже сказала, — відповіла Галина, — я хочу з тобою розлучитися.

– З чого це раптом? — спитав він. — Ми ж така гарна пара! І підходимо один одному!

— З чого ти взяв, що ми підходимо один до одного? — здивувалася Галина.

– При чому тут я? – відповів Вадим. — Усі наші друзі та знайомі так кажуть.

— Вони не знають про нас усієї правди, Вадиме. Тож так і кажуть.

— Якої ще правди, Галю? Якщо ти про вчорашнє непорозуміння, то, по-перше, я ж тобі сказав, що це випадковість. По-друге, я не звик виносити сміття з хати. Сподіваюся, що ти також. Тому я впевнений, що про мої пригоди ніхто ніколи не дізнається. Принаймні від мене. За це можеш бути спокійною.

Для мене честь сім’ї – це головне. Окрім цього, я тобі обіцяю, що такого більше не повториться. Присягаюсь, що більше ніколи не приведу до нас сторонню жінку. І щоб ти знала, Галю, ця жінка нічого для мене не означає. Так хвилинна слабкість. Так, згоден, я не повинен був приводити її сюди. Це була моя помилка. Але так сталося. Чого вже тепер. Це вже минуле. А нам із тобою треба продовжувати жити далі.

– Згодна, Вадим.

— Ну ось бачиш, — поспішив зрадіти Вадим.

— Треба жити далі, — вела далі Галина. — Ось розлучимося і продовжимо жити. Тільки вже один без одного.

— Які сумні речі ти кажеш, Галю. Просто хочеться плакати.

— Ой, Вадиме, ось тільки давай обійдемося без цього.

– Без чого цього?

— Без цих твоїх мелодраматичних випадів. Я знаю, що ти не соромишся своїх сліз, але тебе дуже прошу: не треба. Якщо чесно, то бачити їх більше не можу і не хочу.

— Як же це? Чому?

— Тому що за ті три роки, що ми разом, я вже стільки разів це бачила, що… Якщо чесно, то мене вже від них нудить.

— Від чого тебе нудить?

— Від сліз твоїх,. Від того, як ти плачеш. Бачити цього більше не можу. Досить! Надивилася!

— Та год.і Не так часто я й плачу. А якщо раптом таке і трапляється, то у вигляді скупої чоловічої сльози.

— Це тобі так здається, Вадиме, що вона скупа, — відповіла Галина. — І відбувається це не раптом, а… За одним і тим самим сценарієм. Ти просто цього вже не помічаєш. А я тебе вже добре вивчила. І зрозуміла.

— І що ж ти зрозуміла?

— Ти гарний артист, Вадиме. Тобі б не інженером на заводі працювати, а артистом у театрі.

– Це не правда. Я не артист.

— Правда, Вадиме. Ти артист. І ще який. Варто мені тільки виявити, що ти в чомусь завинив переді мною, то одразу ти починаєш розігрувати спектакль.

— Який ще спектакль, Галю?

— Вистава одного актора для одного глядача. Для мене, себто. І називається ця вистава «Каяття». А ти граєш його так щиро, що не повірити не можна. Особливо тобі вдаються сльози.

— Це сльози каяття. Звідси й щирість.

– Браво! На початку наших стосунків я також так думала.

– А тепер що?

— А тепер мені все одно. Плач скільки завгодно. Твої сльози на мене вже не діють.

— Хочеш сказати, що ти не віриш у моє каяття?

– Не вірю.

– Дивно. Отже ти мене не кохаєш?

– Ні.

– Не вірю. Ти брешеш.

– Думай що хочеш. Мені все одно.

Вадим посміхнувся, шмигнув носом, витер носовою хусткою вологі від сліз щоки, трохи подумав і продовжив.

— А як же наша дитина? — спитав він.

— А що наша дитина?

– Ти хочеш залишити сина без батька?

– Боже збав. Нічого такого не хочу. І після розлучення ти, як і раніше, залишатимешся батьком свого сина.

— До чого тут «залишатися батьком»? Я не про це, Галю!

– А я про це.

— Якщо ти думаєш, що я тебе відпущу, то помиляєшся. Я тебе люблю. І розлучення тобі не дам. Навіть не сподівайся.

— Ти такий наївний, Вадиме. Що значить, ти не даси мені розлучення? Можна подумати, що я тебе його прошу. Найбільше, що ти можеш зробити, це затягувати процес.

— Саме це я й робитиму. Не сумнівайся.

– Не сумніваюся. Але врешті-решт нас все одно розведуть. Тож… Краще тобі цього не робити.

— Мені найкраще знати, що робити, а що не робити! – не витримав і зірвався на крик Вадим. – Прошу мені не вказувати! Я тебе люблю і боротимуся за своє кохання. Я буду з тобою все твоє життя, Галино. Так і знай. І жодне розлучення тобі не допоможе позбутися мене. І навіть якщо нас розведуть…

— Не «якщо»! А коли нас розведуть! – уточнила Галина.

– Нехай так, – погодився Вадим. — Але навіть якщо нас розведуть, я все одно від тебе не відстану. Я не вгамуюся. Так і знай.

— Заспокоїшся, — відповіла Галина.

– Не надійся. Ти просто мене погано знаєш. Але я доведу, на що здатний чоловік, який не хоче втрачати своє кохання. І перш ніж ти подаси на розлучення, Галю, я хочу, щоб ти зрозуміла одну просту річ. Де будеш ти, там завжди поряд буду і я. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

— І яке тепер твоє рішення? Ти все ще хочеш розлучитися?

— Тепер я хочу розлучитися ще сильніше.

– Дивно. Втім, це твоя справа. Але я тобі попередив.

— А я дивлюся, Вадику, сльози твої вже висохли. Голос не тремтить. Навіть грізні нотки у ньому з’явилися!

— Усьому свій час, Галю.

– О, навіть як! — вигукнула Галина. — Я правильно тебе зараз зрозуміла, час каятися минув? Настав час заперечення провини? Так?

— А розумій, як хочеш, Галю. Тільки я вже своє відплакав. Настав час інших методів. Якщо сльози мої до тебе не доходять, діятиму по-іншому.

– Це як? Силою, чи що?

– Не виключено.

– Навіть так?

– А як ти хотіла?

— Дивись, не перестарайся.

— За мене не хвилюйся.

— Який ти, Вадиме, невгамовний.

— Добре, що це ти розумієш, Галю. Може, таки відмовишся від розлучення?

– Не відмовлюся. Речі твої я вже зібрала.

— Як «речі зібрала»?

– Вночі. Пок ти спав. Вони у передпокої.

Вийшовши до передпокою, Вадим побачив дві валізи.

— Але мені нема куди їхати, Галю. Адже ти знаєш. Свою квартиру я здаю. Чи ти пропонуєш мені вигнати людей надвір?

Але вже на це запитання Галина не відповідала. Вона відчинила двері і винесла Вадимову валізу на сходовий майданчик.

Вадим не поспішаючи надів черевики та пальто.

— Гляди, Галино, — сказав він, забираючи валізи і виходячи з квартири. – Тобі жити. А я попередив.

Галина промовчала. А коли він вийшов, вона зачинила за ним двері.

І ось минув якийсь час, і Галину з Вадимом розлучили. Зі свого боку, Вадим, як міг, затягував процес, але це йому не допомогло.

— Це неподобство, — обурювався Вадим, коли отримував свідоцтво про розлучення. — Я так просто не залишу! Якщо вона сподівається, що мене так просто позбутися, то глибоко помиляється. Вона ще не знає, на що я здатен.

— Та не турбуйтеся ви так, — втішала Вадима співробітниця, яка видавала йому свідчення. Їй щиро було шкода Вадима, який плакав.

– Ви мила жінка. Я бачу. Ви, мабуть, мене зрозумієте. Я не хотів розлучатися. І люблю свою дружину. І робив усе можливе, щоби нас не розвели. А все виявилося марним. Уявляєте?

“Що за дружина у нього? – думала співробітниця. — Він любить її. І любить по-справжньому. Це видно по його очах, голосі та сльозах. Це якою жінкою треба бути, щоби з таким чоловіком розлучитися? Напевно, безсердечна егоїстка. Ех, мені б такого. Мій, коли зі мною розлучався, навіть на розлучення не прийшов. А цей… Щастить же деяким”.

— Я впевнена, Вадиме Михайловичу, — ніжно й ласкаво говорила жінка, — що все у вас буде добре, і ви ще зустрінете своє щастя.

Вадим з цікавістю глянув на жінку.

– Ви так думаєте? — спитав він.

– Я в цьому впевнена.

І в цей момент щось переклинило у Вадима в голові. Після чого обличчя його перекосило злістю, і він уїдливо посміхнувся.

— Тоді, може, підкажете, де саме? – з викликом запитав Вадим. — Чи хочете ви себе запропонувати в цій якості?

— Ні, — розгублено відповіла жінка, злякавшись такої різкої зміни настрою Вадима. — Я просто хотіла…

— А не треба просто, — сердито сказав Вадим. — Я своє кохання не зраджу.

— Вибачте, якщо я вас образила, — сказала жінка.

Вадим похитав головою. Злість, що наринула, відступила, і він знову став дивитися на світ з вірою і надією.

– Дякую вам, – ніжно вимовив він.

— Та за що ж? – тихо відповіла жінка.

– Ви добра.

– Та годі вам.

— Не те, що деякі. Дуже прошу вас, не тримайте в серці своєму зла на мене.

– Я не тримаю.

— Я зараз у такому стані.

– Я розумію.

— На мене іноді знаходить.

— Буває.

— Але зі свого боку я обіцяю, що зроблю все можливе, щоби бути щасливим. Дякую вам ще раз за підтримку. До побачення, добра жінка.

— До побачення, — злякано промовила співробітниця, бо з подібним вона стикалася вперше.

Вадим спробував усміхнутися їй на прощання, але йому не вдалося. Тоді він просто помахав жінці рукою та пішов на вихід.

«Всяке бачила, — думала співробітниця, дивлячись Вадиму вслід, — але такого… М-да. Не пощастило його колишній. Цей так просто не відчепиться. Одне заспокоює, дивлячись на таких чоловіків, як добре, що мій колишній не такий. Пішов і забув про мене. Платить аліменти, і я не знаю, де він і що робить. Та вже що не кажи, а… пощастило мені з колишнім чоловіком».

І жінка натиснула на кнопку, запрошуючи наступного відвідувача.

Після розлучення минуло кілька днів. За цей час Вадим виробив певну стратегію дій, а саме: у вільний час став переслідувати Галину.

Вона в магазин і він там. Вона до перукарні — і він туди ж. Вона з дитиною гуляє і він разом з нею. Вона з подругами в кафе, в кіно чи в театр — і Вадим обов’язково тут як тут: сидить десь неподалік, так, щоб його бачили, дивиться на Галину і посміхається до неї, коли вона раптом на нього подивиться. При цьому він обов’язково вимовляє ту саму фразу.

“Ти від мене нікуди не дінешся, – каже він, – ми разом назавжди. Де ти, там і я обов’язково буду. Тому що я люблю тебе. І хочу до тебе повернутись».

Далі більше. Вадим почав загрожувати Галині. Надсилати їй повідомлення з образами та прокльонами. І навіть заявив, що, якщо вони не будуть разом, він із собою щось зробить.

Подруги радили Галині звернутися до суду та залучити Вадима за переслідування. І Галина, напевно, так і вчинила б, якби не познайомилася з Віталієм, не вийшла б за нього заміж і не змінила місце проживання.

Вадим нічого не знав про те, що його колишня дружина познайомилася та спілкується з іншим чоловіком. Інакше він, звичайно, вжив би заходів, щоб це припинити. Але річ у тому, що Віталій був із іншого міста. А з Галиною він познайомився в інтернеті. Вони якийсь час спілкувалися на відстані, а згодом Віталій запросив Галину приїхати до нього в гості разом із сином. І назад до рідного міста Галина вже не повернулася.

Коли Вадим про це дізнався, він дуже розгнівався. Почав шукати втікачку. Довго шукав. Зрештою знайшов. З’ясував, що живе вона тепер у столиці. Довелося Вадиму їхати туди. Про свій візит він вирішив не повідомляти колишню дружину. Вирішив так приїхати.

Двері йому відчинив Віталій. Поцікавився, що Вадиму треба.

— Приїхав поговорити з Галиною, — представившись, жалібним голосом відповів Вадим, і сльози виступили на його очах. — Хотілося б і з сином побачитись.

— Галини зараз удома немає, — тихо відповів Віталій.

Вбачаючи в якому стані Вадим, бачачи його сльози, Віталій намагався говорити спокійно.

– Ось як? А коли вона буде?

— Дня за три, — відповів Віталій. — Справа в тому, що Галина у пологовому будинку. Вчора у нас народилися двійнята. А син ваш зараз із бабусею у селі. Я напишу вам адресу. Можете до нього з’їздити. Це не далеко. Кілометрів п’ятдесят від міста.

Вийшовши з під’їзду, Вадим озирнувся, зім’яв аркуш паперу з адресою сина, який тримав у руці, викинув його в урну і впевненим кроком пішов у бік метро. З того часу Галина більше його не бачила і не чула.

КІНЕЦЬ.