Ольга Іванівна, жінка сорока п’яти років, виглядала непогано. Вона не намагалася здаватися молодшою ​​за свої роки. Носила дорогий добротний одяг непомітних тонів і не фарбувала волосся, в якому рано з’явилася трохи помітна сивина.

Її найкраща подруга Олена дотримувалась того ж стилю. Одягатися треба за віком, дорого та елегантно, а не перетворюватися на «Барбі у роках».

Чоловік Ольги, Анатолій, заповзятливий чоловік її ж віку, претензій до зовнішності дружини не мав. Вона рідко радилася з ним, що вдягнути в кіно чи корпоратив, але коли була готова, він схвально оглядав дружину і казав:

– Як завжди, дуже мило.

Вони нещодавно одружили сина і залишилися вдвох. З молодими зустрічалися часто, до того ж, любили кіно та інші розваги.

Все йшло добре, але Ольга розуміла, що її безтурботне щастя не може тривати вічно. Точніше навіть не розуміла, а передчувала. Чоловіки після сорока часто переживають свою славнозвісну кризу середнього віку, яка може штовхнути їх на будь-які безрозсудні вчинки.

Так сталося з чоловіком подруги Олени, який у сорок п’ять знайшов собі якусь красуню і довго жив подвійним життям, доки все не з’ясувалося і виникла сварка.

Чоловік повернувся до неї, красуня кудись поїхала, але життя вже не було таким спокійним, як раніше. Між ними натягнулася струна нерозуміння та підозрілості.

Ольга дуже переживала, що ця ситуація повториться і у її житті, спочатку  переживала через це просто підсвідомо, а потім і зовсім зі знанням справи. У фірмі її чоловіка було багато жінок, але всі в основному її ж віку і старші, звичайнісінькі, як висловлювалася Олена. Ользі і на думку не спадало, що хоч одна з них може стати її суперницею.

Але в штаті відбулися зміни: одна пішла на пенсію, а інша в довгоочікуваний декрет. І найняли двох нових співробітників: чоловіка та молоду жінку близько тридцяти.

І ось вона, ця Катя, буквально не виходила у чоловіка з голови. І розумниця, і ділова, і незаміжня, що теж плюс, тому що вся цілком присвячена улюбленій роботі.

Ольга захвилювалася і поговорила із подругою.

– Ну все те саме! – авторитетно заявила та. – Знайомі наспіви. Оля, будь на поготові. Не встигнеш озирнутися, і залишишся сама, згадаєш моє слово.

А що вона могла вдіяти? Заборонити чоловікові розповідати про свої справи на роботі? Так він завжди про них розповідав, тільки тепер замість Галини Яківни, яка пішла на пенсію, почала мелькати Катя, тільки й всього.

– А що ж вона незаміжня? – Запитала Оля, як би ненароком. – Стільки переваг, і все ще самотня. Чи розлучена?

– Такі жінки обирають довго, шукають ідеальних чоловіків. Їй поспішати нема куди, вона й у п’ятдесят заміж вийде, – відповів Анатолій і змінив тему розмови.

Потім Анатолій почав затримуватися частенько, іноді не відповідав на телефонні дзвінки і кілька разів був у якихось службових поїздках з самого ранку і до пізнього вечора. Оля втратила спокій. І знову найкращою порадницею стала Олена.

– Все, час настав. Час діяти, – сказала вона.

– Не залишай це без уваги.

– Але ж він завжди приходить додому ночувати, Олено! – вчепилася Ольга за кінчик рятівної нитки.

– Ну і що? Подумаєш! Для цих справ ніч не потрібна. До речі, як у вас із цим? Що змінилося?

Ольга замислилась і заперечливо похитала головою. Все, як завжди, мовляв.

– Ясно. Знаєш що, прослідкуй за ним і сама переконаєшся.

Але Ольга від цієї думки відмовилася геть-чисто. Ще чого! Але буквально наступної п’ятниці ввечері після роботи вона вирушила в центр пройтися магазинами, і раптом побачила машину чоловіка, припарковану біля одного з кафе.

А їй він сказав, що затримається на роботі. На душі неприємно защеміло, ревнощі охопили її, і жінка підійшла до величезного вікна, зазирнувши всередину.

Анатолій справді сидів за столиком і мило розмовляв з Аллою В’ячеславівною, жінкою за п’ятдесят, їхнім менеджером. На душі відлягло. Оля легко збігла сходами, зайшла в кафе і з посмішкою попрямувала до їхнього столика.

Пара здивувалася, звісно. Але вони люб’язно запросили її приєднатися і повідомили, що прийшли в кафе домовитися про ювілейний банкет для Каті, подарунок від фірми на тридцятиліття. І ось вирішили перекусити.

Вечір пройшов непогано, тільки Анатолій здавався трохи розгубленим, а Алла В’ячеславівна поглядала на Ольгу трохи з переживанням. До чого б це?

***

На банкеті зібралася ошатна, трохи манірна публіка. Але Ольга мріяла побачити цю Катерину і зрозуміти, чи є між нею та чоловіком хоч якісь неформальні стосунки.

Вона тишком-нишком розглядала її, молода жінка дійсно була гарна. Каштанове волосся до плечей, великі карі очі, чітко окреслені чарівні губи, ніжна шкіра. І в усьому вигляді – безтурботна легкість і веселість. Так, безумовно, гарна!

Навколо Каті вилися чоловіки, наввипередки запрошуючи іменинницю танцювати, не соромлячись дружин. Дівчина нікому не відмовляла, танцювала красиво та граціозно.

Але коли Оля побачила, як ця Катя обвила шию її чоловіка своїми гнучкими руками і посміхнулася, ревнощі знову охопили її душу, Ольга аж скривилася.

Раптом поряд присіла Алла В’ячеславівна. Вона була на бенкеті одна, чоловіка у неї рано не стало, вона піднімала дочку, всі про це знали та співчували їй.

Приємна жінка, попелясте волосся з чудовим відливом, чудовий макіяж, легкі зморшки біля очей. Елегантна сукня, що чудово прикриває її трохи помітну повноту.

Анатолій, що танцював з Катею, подивився на них і трохи напружився, як здалося Олі. І тут вона зрозуміла: ось зараз вона почує те, про що підозрювала, і що давно не дає їй спокою: у її чоловіка роман із цією Катею! Ну, не інакше.

Алла В’ячеславівна зберігала спокій і раптом заговорила:

– Ольга Іванівна, ви повинні вислухати, що я вам скажу, якщо Анатолій Борисович сам не наважується.

Ольга втягнула голову в плечі, і їй захотілося встати і піти:

– Ну кажіть, чого ж ви зволікаєте? Вони коханці? – Ольга показала жестом голови у бік пари, що танцювала.

– Ні, що ви! – трохи обурилася її співрозмовниця. – Вони не коханці. Просто річ у тому, що ми з Анатолієм Борисовичем давно разом, вже майже рік. Я хочу, щоб ви знали про це. Він ніяк не може наважитися. Спочатку ми чекали, коли одружується ваш син, потім…

Вона продовжувала щось говорити, але Ольга не чула її, дивилася в порожнечу і не помітила, як поряд з’явився Анатолій. Вона встала і вийшла з ресторану. Чоловік за нею.

– Стривай, Оля. Ну давай поговоримо, – вигукнув він, на що вона відповіла:

– Та йди ти! Син одружений, і ти мені більше не потрібний.

Вона швидко зупинила таксі та поїхала додому. Чоловік цієї ночі ночувати не прийшов. Вона лежала без сну і думала: «Як таке взагалі можливе? Чому в суперницях ми завжди підозрюємо молодих, а ними, виявляється, можуть стати отакі Алли, які набагато років старші».

Їй було важко, але це були вже не ревнощі. Це була образа, обурення, але точно не ревнощі.

Десь вона читала, що жінки легше переносять розлуку, якщо чоловік іде до жінки старшої за віком. Підсвідомо це ставить її на сходинку вище суперниці.

“Ну і нехай йде”, – подумала Ольга і спробувала нарешті заснути.

Вранці прийшов чоловік. За речами. Він слізно просив пробачити його. Так, покохав іншу, адже серцю не накажеш. Ольга мовчки спостерігала за ним і думала:

«Як добре, що це не Катя. Мені й справді легше розлучитися з ним. Нехай іде. А я тепер вільна і, головне, не переживаю цими постійними ревнощами».