– Я трохи соромлюся твоєї матері, давай, на весіллі її не буде, га? – сказала Марина. – Давай скажемо, що твоя мати заслабла? Га, Льоню? Гості зрозуміють.

– Як заслабла? – здивувався юнак, який сидів навпроти своєї нареченої.

– Ну як, як усі можуть занедужати? Ну ні. Не щось там серйозне, а так, температура може.

– Марино, ти чого?

– Зрозумій мене правильно, там зберуться такі гості. І тут твоя мама…

– А що вона, що не так?! – ще не розумів Леонід.

Марина мʼялася, крутила серветку в руках і ніяк не могла сказати те, що хотіла.

Леонід не розумів, що відбувається.

…Ще вчора під час розмови зі своєю матір’ю, Марина була сповнена рішучості, а тепер…

Майже два роки Марина чекала на пропозицію від Леоніда. Він будував кар’єру, причому дуже вдало. Марині, звичайно, хотілося отримати заповітну обручку раніше, але вона терпляче чекала.

Грати роль хорошої дівчини було складно. Крім того, що доводилося стежити за собою, встигати замовляти страви з ресторану до приходу Леоніда до неї додому, треба було створювати видимість зайнятості, добре можна було б назвати себе блогеркою і розвивати свій бренд.

Запрошувати хатню робітницю грошей вистачало лише раз на тиждень, тому Марині доводилося щось робити і самій.

Але перш, щоб Леонід помітив її, Марина навіть пройшла спеціальні курси і тепер вважала, що привернути увагу чоловіка й утримати його біля себе стане простіше простого.

Зараз їй не дуже хотілося псувати стосунки з нареченим за два місяці до весілля, але й присутності його родичів на святі, а особливо матері, вона не хотіла. Свіжі ще були спогади дворічної давнини…

…Стара хата на околиці міста. Одягнена в стару куртку й калоші його мати, яка прибирає біля будинку сніг, галас курей тут же в невеликому загоні і це сказане майбутньою свекрухою:

– А що, зате яйця свої.

Це у відповідь на гидливий вираз обличчя Марини.

Але Леонід був радий, він рідко бував останнім часом у матері, тому навіть не помітив, що Марина скривилася.

Її гарному личику анітрохи не пасував такий вираз.

Більше дівчина намагалася не бувати у майбутньої свекрухи під різними приводами. Дзвонити – дзвонила, на дзвінки відповідала, спілкувалася, але зустрічатися не поспішала…

…– Мама твоя, як би це сказати… Я соромлюся твоєї матері… Ти пізня дитина. На весіллі будуть успішні, багаті люди, що скажуть? Давай, її на весіллі не буде?

– А тобі не все одно? – невдоволено сказав він. – Це моя мама, я виріс без батька, тому ближчої за неї в мене немає нікого, мені все одно хто що скаже.

Леонід почав доїдати свій салат, давши зрозуміти обраниці, що розмова закінчена. Марина нічого більше не сказала, швидко взяла зі столу склянку і почала пити воду.

– До речі, у матері день народження в суботу, ти ж пам’ятаєш? Хочу зробити їй подарунок і відзначити ювілей в ресторані, – нагадав він.

– Як у ресторані? Це ж дорого, Льоню!

– Марина хотіла сказати, що тоді може не вистачити грошей на весілля, але стримавшись промовчала.

Дуже вже їй хотілося нарешті вийти заміж.

Подруги й однокласниці давно хизувалися фотографіями у білих сукнях, хтось уже показував дітей і казкові дні відпустки з гарячими принцами.

А Марина все чекала, тримаючись за свого Льоню.

Жіноче щастя по мінімуму мало втілитись зовсім скоро…

…– Що подаруємо мамі? Золото я хотів, але не знаю, сережки чи ланцюжок?

Тут Марина не витримала:

– А мені на день народження ти подарував букет і зводив у ресторан, сказавши, що гроші потрібні на весілля!

– Так все вірно. Вечеря на даху з живою музикою й букет із 101 троянди хіба тобі не сподобався?

– Сподобався, тільки.., – Марина відвернулася від обранця, ніби щось її відволікло.

Леонід глянув у той самий бік, як і вона, і, не побачивши нічого важливого, повернувся до Марини.

– Грошей не вистачить на весілля, якщо постійно щось купувати й витрачатися на подарунки, можна трохи й почекати.

– Це мої гроші, люба, і не варто сумніватися в тому, що я зароблю стільки, скільки буде потрібно, – він усміхнувся їй спокійно й упевнено так, що Марині теж довелося посміхнутися у відповідь.

Втім, Леоніда за це й обрала Марина. Перспективний хлопець, худенький, високий брюнет, який чудово знає собі ціну, прагне розвиватися і гідно отримувати за свою працю…

…Гості заходили в ресторан біля річки невеликими групами, наче прибував автобус, поїзд чи прибувала електричка з людьми.

Вони юрмилися в невеликому коридорчику, чепурилися.

Здебільшого це були родичі та знайомі близького до іменинниці віку.

Офіціанти одразу вибігали на допомогу адміністратору й розсаджували гостей. Вже увімкнули тихо приємну музику, щоб присутні не нудьгували. Почали готуватися до виступу музиканти. Фуршетний стіл став швидко пустіти, а іменинниці все не було.

Марина подивилася на годинник і зітхнула. Вона записалася на манікюр і не збиралася запізнюватися.

– На скільки годин ти орендував ресторан? – поцікавилася вона.

– До закриття. Хай гуляють, – радісно сказав Леонід, помітивши, що у дверях з’явилася мати.

Мати була не одна. За нею зайшла Олена. Цю дівчину Леонід знав чудово. Вона була його подругою дитинства.

Вони разом росли на одній вулиці, були майже сусіди, ходили у школу. Але потім Олена пішла на курси перукаря й одразу працювати, бо треба було допомагати матері, яка з останніх сил тягла маленького сина. А Леонід вступив на навчання в інститут. Багато що пов’язувало їх. Нелегке дитинство, звісно, було основним…

…Марина так здивувалася, побачивши іменинницю. Вона відкрила широко очі, а нарощені вії малювали кола в повітрі.

Тамара Петрівна прийшла в ресторан у ніжно-рожевому костюмі, який їй дуже пасував, підкреслював чудову фігуру, та й на святі був доречний: без вульгарності, швидше строгий. Образ доповнювали модні білі кросівки на платформі, стримана укладка й легкий макіяж. Іменинниця посміхалася, і ніхто з присутніх зараз не міг би дати їй її сімдесяти років.

– Привіт! З днем народження! – Леонід підійшов до матері і вручив їй величезний букет квітів.

– Оленко, привіт.

– Привіт, – усміхнулася вона йому.

– З днем народження, Тамаро Петрівно. З-за спини Леоніда з’явилася Марина. Її джинси й вільна футболка не дуже підходили для урочистості, але Марина, збираючись на захід, була впевнена, що для цих простаків буде доречно.

Білий зал ресторану був чудово прикрашений. Ведуча одразу підхопила ініціативу і взяла в руки мікрофон, починаючи свято.

– Олена мені порадила купити цей костюм, як побачила, у чому я збираюся йти. Сьогодні все покинула і поїхала зі мною по магазинах. Гарний, правда? – не могла стриматися мати і, трохи нахилившись до сина, додала:

– А потім підстригла, пофарбувала й зробила укладку, а її подруга макіяж. Я не могла її не запросити.

– Тобі дуже личить, мамо. Ти найкрасивіша, – він ніжно торкнувся її руки. – Правда.

Мати засміялася.

– Дякую, синку, за таке свято!

І ось вже офіціанти почали плавно оминати всі столики, намагаючись не заважати і готуючи місце на гаряче. Ведуча знову покликала гостей на конкурси.

Леонід одразу зголосився і простягнув руку Марині.

– У мене щось нема настрою, – відмахнулася вона.

– Льоню, ходімо.

Олена одразу кивнула і дала руку.

Як їм було разом весело… Вони вигравали один конкурс за іншим, сідали за стіл радісні, скуйовджені, щось обговорюючи, і знову поспішали брати участь у розіграшах.

Марина сиділа за столом, нудьгувала, поклавши на коліна телефон і щось там розглядала.

– А тепер торт! – вигукнула Олена і відкрила ту саму коробку, яку заздалегідь принесла в кафе.

– Оленко, – сплеснула руками від подиву Тамара Петрівна. – Медовик!

– Так, ваш улюблений. Загадуйте бажання, – Олена попросила офіціанта запалити свічки у формі числа 70.

Тільки зараз Леонід зрозумів, чому він помітив Марину. Тоді, в торговому центрі, коли вона вдала, що він зачепив її, і впустила сумочку. В іншому випадку він би просто допоміг підняти сумку і пішов далі. Але Марина була надто схожа на Олену. Той же ж типаж: висока, худенька, з темним волоссям і карими очима.

Олена підійшла до Леоніда й сказала:

– Я тобі завжди казала, що мама в тебе красуня, дивись, їй сімдесят, а вона така чудова.

– Так. Давно я її не бачив. Дякую, Оленко. Скільки я тобі винен?

– У сенсі винен?

– Ну, ти ж свій час витратила, стрижка, там… Фарба… Торт.

– Ти що, багатий дуже? – засміялася вона. – Гроші з’явилися? Жартую. Не ображай мене. Твоя мама стільки для мене добра зробила, що це найменше, чим я можу віддячити їй. Бережи її. І дякую за це свято. Їй дуже важливо відчувати, що вона тобі потрібна, особливо зараз.

– Чому зараз? – тепер була черга дивуватися йому.

– Ти одружуєшся. А я так зрозуміла, що твоя обраниця не дуже любить Тамару Петрівну.

І тут Леонід згадав, що десь у ресторані сидить Марина. Він почав очима шукати її, а потім зрозумів, що сам викликав їй таксі.

Марина сказала, що погано почувається. Але вже зараз це було байдуже…

…Після ювілею матері Леонід десь зник. Марина намагалася додзвонитись до нього, але його телефон був недоступний. На роботі сказали, що він поїхав у відрядження, і там проблеми зі зв’язком.

Після повернення Леонід поїхав з поїзда одразу до мами додому. Вона не очікувала його побачити, і була дуже рада. Олена була в неї.

– Ось попросила Олену прийти, допомогти. Дзвонила Марині, але вона зайнята.

Леонід насупився. За столом всі сиділи мовчки, ніби якась недомовленість скувала всіх і не давала відкрити рота. Мати не витримала і сказала:

– Олена ось на заочному вчиться, вступила, підвезеш її завтра в університет?

– Так звісно.

Олена раптом підвелася і почала поспішно прощатися.

– Я проведу, – Леонід теж підвівся і вийшов слідом за нею.

– На весілля прийдеш? – спитав Леонід з серйозним виглядом.

– Я? Навіщо я вам на весіллі? Мамі я зібратись допоможу. До речі, ми тут їй костюмчик придивилися розкішний, купи, вона сама ніколи не зважиться.

– Звичайно, скажи, скільки і я перекажу на картку. Ти не відповіла, так прийдеш?

– Якщо ти хочеш… – Олена опустила голову.

– Звичайно хочу, яке ж весілля без нареченої?! Ти вийдеш за мене?!

– Що?! – Олена остовпіла.

– Люблю я тебе, завжди любив, просто не усвідомлював цього… А зараз це розумію точно.

– Це так хвилююче… Я тебе знаю з дитинства…

– І я тебе. Але чомусь зрозумів, що ти моя єдина тільки зараз. Що йти далі по життю разом, я хочу з тобою. Було з ким порівняти…

– А як же ж твоя наречена, Марина, здається?

– Ти моя наречена, іншої не буде, чуєш?

– Я подумаю, Льоню, не ображайся. Це надто несподівано.

– Так. Я розумію. Чекаю до завтра.

Вона засміялася:

– Ти як завжди…

…Леонід жодної хвилини не думав, не сумнівався. Він під’їхав до будинку Марини, припаркував машину і швидко піднявся на потрібний поверх.

– Привіт, – вона відчинила двері і спробувала кинутися до нього в обійми. – Я так скучила.

Але Леонід прибрав її руки, не зробив крок назустріч, а тільки зачинив за собою двері.

– Марино. Я не одружуся з тобою.

Вона здивувалася, але одразу сказала:

– Нічого страшного, давай перенесемо дату. Ще можна дещо скасувати.

– Ти не зрозуміла. Ми розлучаємося. Вибач. Я не люблю тебе.

– Як?!

– Отак, – знизав він плечима.

– Ти обов’язково зустрінеш того, з ким будеш щаслива. Прощавай.

Леонід вийшов за двері, зачинив їх і став спускатися вниз. Він ще не встиг вийти з під’їзду, як йому зателефонувала менеджерка, який відповідала за весілля.

– Весілля буде, ні, нічого не скасовується, – заспокоїв він.

– Я залагоджу формальності у РАГСі і передзвоню вам. І ще. Ім’я нареченої скрізь замініть, та й список гостей підкоригуємо. Як звуть наречену? Олена…

КІНЕЦЬ.