Мене звуть Ольга, я маю 36 років.  І це вже напевно такий вік, коли і про себе, про свою долю і власне життя подумати пора.

Можливо, навіть створити свою родину, подумати про дитинку треба спробувати. Та ж коли цим всім займатися? Адже у мене сестри з дітьми і мама, як вони без мене впораються?

Нас у сім’ї троє дітей, три сестри. Батько нас покинув, коли ми були ще малі, а мені, найстаршій, було 7 років. Жили ми бідно, мама на аліменти не подала, горда була, казала, що їй від батька нашого ніц не потрібно.

Працювала мама в школі, і її колеги, чим могли, нам завжди допомагали. Коли я виросла, то все, що заробляла, віддавала рідним, на той момент середня сестра народила дитину без чоловіка, менша закінчувала школу. Все, що я заробляла – все в будинок.

Минули роки. Вищої освіти я не маю, в житті нічого не вдалося досягти. Десь глибоко всередині я зрозуміла, що зробила помилку: треба було самій на ноги стати, освіту здобути, а потім рідним допомогти. Але зараз мені вже 36 років, пора про щось задуматися.

У мене є чоловік, з яким у нас стосунки вже рік. Володимир наче кохає мене і хоче жити зі мною окремо. адже зараз ми живемо з моєю родиною. Власного житла у нього немає, тобто якщо йти – то жити на орендованому.

Але що будуть тоді робити мої сестри з дітьми і мама? Сестри обидві без чоловіків, мама не працює вже багато років, усіма нами не задоволена, а живемо ми всі на мої гроші.

Я б і рада купити собі і всі сестрам окреме житло, давати їм і мамі гроші, радувати племінників більш дорогими подарунками, але грошей не вистачає, зарплата не велика. Тобто залишити їх самих не можу. вони не справляться.

Як мені бути? Я всіх їх, як можу, утримую, але тим часом мої фінанси співають невеселі романси, і ніхто нічого не хоче робити. Мамі 64, а вона себе в бабусі давно записала і тільки й робить що з онуками чотирма сидить.

Володимир наполягає. щоб ми переїхали, але якщо мамине життя стане ще сумнішим, я собі не пробачу. І разом з ними жити теж важко, мені наче повітря замало якось стає.

Це ж мабуть не дуже добре, що у мої роки у мене – ні дітей, ні житла, ні освіти, ні нормальної реалізації якоїсь. Ніде не була, нічого в житті не бачила.

Підкажіть добрими порадами, як мені бути, як поводитися так, щоб не нашкодити нікому, але почати якось нарешті жити своїм життям? Просто якщо я піду, то хвилююся, що рідні відвернуться від мене і не будуть спілкуватися.

Джерело