Катерина Олексіївна дуже заслабла. Доглядала стареньку її молода подруга Світлана. Невдовзі Світлана вийшла заміж за Максима. – Дитинко, я така рада, що ти знайшла своє щастя! – щиро вітала молоду Катерина Олексіївна. Світлана вже була вагітна, коли старенькій різко стало гірше. Вона лежала на дивані у своїй кімнаті, де раніше жила мама Світлани. Світлана сиділа поруч і тримала її за руку. – Дякую тобі, дитинко, – сказала Катерина Олексіївна. – Але я маю тобі щось сказати. Я дещо від тебе приховала… Світлана здивовано дивилася на стареньку, не розуміючи про що вона говорить
Світлана сиділа у лікарні перед кабінетом лікаря і все всередині її тремтіло.
Ось зараз вона дізнається про результати аналізів і все піде прахом, все її життя.
– Ви остання? – жінка у віці підійшла до неї так нечутно, що Світлана навіть здригнулася.
Підняла голову – перед нею стояла літня, в лікарняному халаті, худенька, не стара, але вся висохла виснажена жінка.
– Дівчино, ви до цього лікаря?
Світлана подивилася їй прямо в очі, ну треба ж, як вона на її маму схожа!
Мами вже майже чотири роки, як нема.
Але Світлана досі згадує з тремтінням, як мама йшла.
Їй було всього шістдесят два, а не стало за місяць.
Вона досі плаче ночами, уявляючи, як мамі було.
І ось тепер Світлана сама прийшла в лікарню з тієї ж причини. Останнім часом вона схудла, апетиту немає зовсім. Світлана пам’ятає, що у мами так само починалося.
Аналізи вона здала, ось тепер тремтить і чекає, напевно і в неї те ж саме!
Жінка присіла поряд, подивилася збоку на Світлану, і раптом тихо сказала:
– А мене вже на догляд переводять, дитинко. Вже кажуть, що нічим мені не допомогти тільки полегшити залишок життя. Ти молода, не бійся, у тебе все буде добре. А мені вже чекати зовсім нема чого, дочка моя відмовилася додому мене забирати. Чоловік у неї новий, заважатиму каже.
Нікому я не потрібна така…
Світлана здивовано подивилася на жінку – як це дочка від неї відмовилася? Невже таке буває?
– Наступний! – гукнули з кабінету лікаря.
– Йди, – підштовхнула її жінка, але Світлана раптом передумала.
Якщо в неї аналіз підтвердиться, то все життя відразу розділиться на до і після. А сил на це зараз зовсім немає, треба поїхати кудись, ну хоча б на тиждень. Краще в село, у їх старий будинок, та й мама там на сільському цвинтарі лежить, пів року в неї не була…
– А тепер уже видно туди й не потраплю. Поле у нас весною все жовте від кульбаб, а поруч річечка маленька. Вода в ній холодна, струмки там течуть.
Виявляється жінка весь цей час їй щось тихо говорила, а Світлана задумалася й не чула. Незручно навіть стало.
– А далеко ваше село? – щоб підтримати розмову перепитала Світлана.
– Та ні, поряд же ж. Вздовж річки від міста їдеш, Зелене проїхали і Михайлівка одразу, – балакуче пояснила їй жінка.
– Так я з Зеленого! – мимоволі раптом вихопилося у Світлани.
І вона побачила, як сумні очі співрозмовниці повеселішали,
– З Зеленого? Так це ж зовсім поряд з Михайлівкою, землячки ми з тобою значить, дитинко!
– Я Світлана, а вас як звуть? – рішуче присунулася до цієї чужої, але дуже приємної жінки Світлана.
– Катерина Олексіївна я. Максимчук Катерина Олексіївна, – здивовано підняла на неї очі жінка. – У нас пів села Максимчуків.
– Хочете зі мною у своє село з’їздити? – Світлана сказала перше, що спало на думку.
І відразу усвідомила – так, так і треба, треба поїхати звідси і все! До мами зайти на могилку, а потім тиждень просто пожити у старому будинку.
Потрібно з думками зібратися, а на це сили потрібні, багато сил. Де їх ще черпати, як не на рідній землі? Мама її там народилася, до речі, її прізвище теж було Максимчук. У її прабаби у сім’ї чотирнадцять дітей було. Так що ця жінка можливо навіть якась рідня їй далека, раз жила поряд!
– Скажіть, що дочка вас додому забирає, хай готують документи! – Світлана зрозуміла, що тільки так треба вчинити, щоб назад дороги не було.
– Та як я поїду, мене ж у догляд переводять? – приречено повторила жінка, дивлячись розгублено на Світлану.
– То ви справді хочете востаннє в рідні краї з’їздити, чи готові йти і здаватися? У догляд завжди встигнете… Чи я поїду сама! Поки свого вироку не знаю, теж хочу у рідні місця з’їздити.
Катерина Олексіївна встала, тримаючись однією рукою за стіну, недовірливо подивилася на Світлану.
– Правда, що кличеш мене?
Світлана кивнула – правда.
– Тоді я поїду, і справді, туди ми завжди встигнемо!
…Виїхали вони рано-вранці. Після лікарні Світлана заскочила на роботу і написала заяву на відпустку власним коштом.
Видно у неї було таке обличчя, що начальство підписало без запитань.
Потім привезла Катерину Олексіївну до себе додому і пригостила чаєм із бутербродами.
Якоїсь миті, глянувши на цю чужу жінку, Світлана ахнула:
– Що я роблю?
Але відразу зрозуміла, що все правильно, що так треба. Нехай не зрозуміло навіщо, просто треба і все…
Їхати у село на машині всього сто тридцять кілометрів.
Коли виїхали, Катерина Олексіївна просто припала до вікна, читаючи назви сіл,
– Іванівка! А ось і Широке, скоро й наше! – вона обернулася до Світлани і очі її сяяли щастям.
– Як ви себе почуваєте?
– Добре, дитино, давно я так добре не відчувала, не сподівалася вже, що побуваю тут!
За день її старий будинок прогрівся на сонці. Світлана пройшлася по хаті – пів року тут не була, а будинок ніби обжитий.
Катерина Олексіївна тримаючись за стільці й спираючись на стіни, ходила по будинку, як зачарована.
– Як же ж добре, дитино, я ніби у своє минуле повернулася.
Світлана принесла продукти з машини і запропонувала їй перекусити.
– А то сил не буде, до завтра перепочинемо, на річку сходимо і на мамину могилку. А потім доїдемо і до вашого села.
Катерина Олексіївна дивилася на Світлану вдячними очима.
– Світлано, дитино, та тебе мені Бог послав! Бо ж я навіть не знаю, що зі мною. Життя не миле стало, нічого не хочеться. Чоловік давно пішов, донька, як чужа. Які тільки в мене болячки не знаходили, давно вже не стало б. Та ось живу не знамо навіщо, ледве дихаю, ледве ходжу. З лікарні мене хотіли у догляд перевести, більше нікуди. І раптом ти, як ясне сонечко. А сюди приїхали і надія раптом з’явилася – може, й справді рано мені? Може буде ще щось у моєму житті хороше?
Світлана посміхнулася – має схожу історію. Зі своїм нареченим розлучилася, коли мама занедужала. Не витримав труднощів. А потім і мами не стало.
– Ти себе не звинувачуй, не бери гріх на душу, не нам судити, коли кому пора йти, – Катерина Олексіївна вислухала Світлану і поклала свою худеньку руку їй на плече.
– Мама твоя тобою б пишалася, душевна ти і людяна, такі люди зараз рідкість. А жити тобі заради матері треба, вийти заміж, дітей народити, щоб життя не закінчувалося. Про це думати треба, а не докоряти собі.
Цей тиждень здався Світлані дуже довгим.
До мами на могилку сходили, і Світлана вперше не мучилася, що перед мамою винувата. Відпустило її та й Катерина Олексіївна ожила, особливо коли вони в село її з’їздили.
– Катерино Олексіївно, а може поживете у мене? Мені з вами так тепло, та й вам йти нікуди, адже я вас як дочка забрала, – запропонувала на дорозі назад Світлана.
– А давай, як не жартуєш! – погодилася Катерина Олексіївна.
У лікарню по результати аналізів Світлана йшла без хвилювання, навіть сама здивувалася.
І треба ж, той діагноз не підтвердився, вона вийшла на вулицю, підняла до неба очі і вдихнула смачне пряне повітря!
Як же ж добре жити!
Вона відчувала, що її відпустило все те, що тяжіло останнім часом. І вже дихалося легко, як раніше!
– Дівчино, у вас все гаразд? – вона озирнулася – перед нею стояв симпатичний хлопець. – А може ви складете мені компанію, ось вийшов на обід перекусити, а тут така дівчина симпатична, ніби на мене чекає.
– Я згодна! – Світлана сама від себе не очікувала такої спритності.
А ще вона зрозуміла, що дуже голодна. Давно у неї такого апетиту не було.
У кафе вони розмовляли, і Максим їй дуже сподобався. Мабуть, і апетит до життя теж нарешті прокинувся.
– Може завтра зустрінемося? – запропонував Максим, і Світлана з радістю погодилася…
…На весіллі Світлани та Максима Катерина Олексіївна сиділа поряд зі Світланою.
– Ну що, дитинко, я така рада, що ти щастя своє знайшла! Ну, кому ще бути щасливою, як не тобі!
А коли Максим запросив Катерину Олексіївну на танець, ніби тещу і близьку людину Світлани, майже маму, вона мало не розплакалася.
Світлана вже була вагітна, коли Катерині Олексіївні різко стало гірше.
Вона лежала на дивані у своїй кімнаті, де раніше жила мама Світлани. Світлана сиділа поруч і тримала її за руку. Саме так вона б хотіла бути зі своєю матусею тоді, коли вона йшла.
– Дякую тобі, дитинко! Але я маю тобі дещо сказати. Я дещо від тебе приховала…
Світлана здивовано дивилася на стареньку, не розуміючи про що вона говорить.
– Мені ж давали не більше місяця, я тобі тоді всю правду не сказала.
Дуже мені хотілося виїхати звідти, а не доживати в цьому догляді, рахуючи години!
Не сподівалася, що зможу втекти, а ти мене відвезла. Тільки завдяки тобі я ці пів року прожила як людина! І в рідному селі побувала, і така щаслива, що від тебе, немов від рідної доньки, стільки тепла отримала!
Дякую тобі, дитинко, я щасливою йду…
…Світлана з Максимом у рідних місцях поховали Катерину Олексіївну, поряд з мамою Світлани.
А донечку свою Світлана назвала Катрусею. На честь цієї тихої худенької жіночки, чимось схожою на її маму…
Тієї, що повернула її до життя.