Весілля у Галини і Василя було у хаті нареченої. Скликали близьких сусідів, зварили картоплі, шкварку засмажили. Коронною стравою був вінегрет. Отак і відзначили цю подію. В селі усі з них сміялися, а вони все життя разом прожили в любові і злагоді

В селі Гальку всі вважали не дуже красивою, бо зростом вийшла вищою за всіх хлопців. Дівчина легко дрова рубала й могла сама виорати добрий шмат поля.

Ніхто і не думав, що вона заміж вийде. «Хто ж її візьме, з нею ж ні один чоловік не позмагається», – перешіптувалися односельчанки. А вона всіх здивувала, коли її взяв та посватав маленький, худий, як щипавка, «городський» парубок Василь.

Стала дівчина такою, бо ж іншого виходу в неї і не було. Галя була найстаршою в сім’ї. Батько не повернувся з фронту, мати залишилася з п’ятьма дрібними дітьми. У 50-х роках яка робота була в селі? Колгосп. Туди брали старих і малих. Тож науку дівчина залишила ще в сьомому класі і пішла допомагати матері на ферму.

Коло корів, а їх у неї було аж вісімнадцять, треба було ходити три рази на день. Вставала о четвертій ранку і крутилася весь день, як бджілка. Проте ніколи не нарікала. Встигала й на фермі, й удома все запорати. Як весна чи осінь приходили, то й за плуга бралася, щоб нікого не наймати. В праці та клопотах минали роки. Дівчата однолітки вже з парубками під вербою сонце зустрічали, а на неї ще жодного разу хлопець і не глянув.

У липні село жило очікуванням весілля доньки парторга. Для молоді то мала бути велика оказія, бо ходили чутки, що приїдуть музики з міста. Це тобі не проста скрипка діда Федосія, а справжній духовий оркестр! За дружку запросили й Галю.

– Чого піду туди? Я й чобіт людських не маю, і одягу гарного, – відповідала дівчатам.

Правда, вдома матері таки вдалося мало не штурханами випровадити дочку: «Йди, хоч почуєш тих музик. Мені розкажеш. Коли ще така нагода випаде? Так і продівуєш біля корів».

Що мала вдіяти? Пішла. У душі собі зізналася, що самій цікаво побачити, яке те весілля. Вона так і не затанцювала жодного разу ні запальної польки, ні краков’яка.

Зате їй вельми сподобалась музика. І музиканти такі смішні були. Не в полотняних сорочках, як їх сільські парубки, а в якихось картатих піджаках.

Підморгували і до молодиць, і до бабусь, коло яких примостилася Галя. І навіть до неї один кілька разів посміхнувся. На бубні вибивав такий миршавенький хлопець, що вона аж подивувалася, як він дає раду цьому інструменту. А їй сподобався високий трубач. «Ех, куди мені до такого красеня…» – тільки й зітхнула.

Оте весілля було єдиною світлою плямкою у її житті, але й та поступово почала втрачати своє яскраве світло у сірих буднях. Та одного вечора в сіни хтось постукав.

– Кого це на ніч принесло? – запитала мати, яка вже примостилася на печі. – Піди-но запитай.

– А хто там прийшов? – крикнула через двері.

– Відчиняйте, то свати приїхали!

Галька остовпіла від тих слів.

– Хто-хто? – перепитала тремтячим голосом.

– Та сватати вашу дочку будемо! Відчиняйте!

Прожогом вскочила до кімнати та давай стягувати матір з печі.

– А кого ж сватати? Нінці ще тіко 14 літ, інші ще менші. Хіба тебе? – ніяк не могла второпати ненька.

Коли відчинили двері, Галя ледь не знепритомніла. Перед нею стояв отой миршавенький музикант, якого нещодавно бачила на весіллі. І почалися балачки про красну дівицю і куницю, яка забігла до їх хати. А під кінець сват завершив: «Хочемо оцю вашу дівку заміж взяти, та не знаємо, як її звати». І тицьнув пальцем на Галю.

– Я тобі, доню, так скажу, – радила в іншій кімнаті мати. – Нема тобі кого чекати. Та й красенів на всіх не набереться, а може, той хлопчина і добрим буде. Подавай рушники, я їх давно в скрині склала.

Вона й сама розуміла, що тонким станом та писаним личком не вдалася, але нащо ж їй такий? Та вибору не було – перев’язала несподіваних гостей вишитим полотном.

Весілля було у їх хаті. Скликали близьких сусідів, щоб посидіти для годиться. Зварили картоплі, шкварку засмажили. Коронною стравою був вінегрет, одну пляшку розлили на всіх. Отак і відзначили цю подію. Василь, так звали молодого, ріс сиротою, то з собою притягнув бубна, отакі мав статки.

Зате руки в парубка були золоті. Полагодив перекошений хлівчик, паркан поставив. В колгосп за фуражира попросився, дарма, що ріс в місті.

Спочатку, коли молодята йшли на ферму, у вікнах сиділи всі жіночки їх вулиці. «Ото пара. Він їй ледь до плечей дістає. Це ж треба так вдатися!» – перемивали кісточки. «Штепсель і Тарапунька» – так охрестили односельчани. А подружжя не звертало уваги на глузливі слова.

Жили собі і потихеньку господарювали. Василь ще й підробляв з товаришами на весіллях. За два роки й синочок у них знайшовся. Богданчиком назвали. З народженням дитяти і Галя розцвіла, і Василь ніби підріс. Чи це щастя їх так змінило? А потім і донечку Бог подарував.

Люди згодом звикли до незвичної пари, правда, прізвиська не забули. Іноді за чаркою чоловіки підколювали Василя: «І як – жінка тебе слухає?» А він мудро віджартовувався: «То не вона мене, а я її слухаю».

Сільські жінки навіть заздрили Гальці. «Хату Василь-Штепсель почав будувати, а наші від оковитої не просихають, – жалілися одна одній, – ще й, кажуть, квіти жінці приносить».

В хаті Галини і Василя було гамірно. Цього року 83-літня Галина Петрівна та 85-літній Василь Степанович відзначили «діамантове» весілля. Роки зігнули спину дружини – і нині вона стала ростом майже така, як і чоловік. Двоє дітей та троє онуків з правнучком приїхали на гостину.

– Знаєте, дітки, як я спочатку встидалася з ним ходити, наплакалася від насмішок, – зізналася за святковим столом рідним бабуся.

– А тепер всім скажу, що кращого чоловіка за мого Василя в селі не було і, певно, до тієї пори й нема. Бо з лиця воду не пити, і важко з ким-небудь життя прожити. А мені таки з чоловіком дуже пощастило.

КІНЕЦЬ.