Десятирічна Надійка звернула увагу, що коли вони виходили з храму, бабуся подала милостиню якійсь бабусі, яка сиділа на сходах.

– Бабусю, а навіщо ти даєш їм гроші? Тато казав, що всі люди мають працювати. Ось ти вже на пенсії, а все одно працюєш – і в хаті, і на городі.

– Не всі можуть працювати, Надійко. Можливо, вони слабі.

– А у місті, коли ми з мамою з зупинки йдемо, на сходах теж іноді люди сидять і просять гроші. Але мама каже, що це професійні прохачі і деякі з них багатші за нас. Може, й та бабуся, якій ти милостиню дала, багатша за тебе.

– А це вже справа її совісті, а не моєї. У неї на картонці написано, що вона збирає онуку на лікування. А чи це правда, не мені судити. Кожному колись доведеться самому за свої слова й справи відповідати, – сказала бабуся й замовкла.

Внучка знала, що бабуся так замовкла, коли згадувала якусь історію, яких вона знала безліч.

– Бабусю, ти щось згадала? Розкажи! – попросила Надія.

– Добре, розповім… Тільки додому дійдемо, обід приготуємо, і розповім…

…Після обіду дід пішов відпочити, а бабуся й онука почали на веранді лущити горох, і бабуся розповіла Надії цю історію…

– Сталося це за три роки до того, як я заміж вийшла, – почала вона.

– Був у нас у селі хлопець – Микола. Гарний, працьовитий. На нього багато дівчат задивлялися, а він повз ходив, ні на кого не дивився.

І раптом по селу звістка промайнула: Миколка одружився!

Дівчину взяв із сусіднього села – гарну, але безпридану, сироту. Через рік син у них народився – назвали Василько.

Жили, як усі – працювали, город садили, а головне – ніколи не сварилися.

А якось пізно восени сталося несподіване.

Коли вже стали в хаті топити пічки, Микола був на роботі, а його дружина – Люба – поклала дворічного Василька спати, а сама побігла у справах.

Що там сталося, ніхто не знає, може, дверцята біля грубки погано зачинені були і вугілля випало, або ще з якоїсь причини, але сталося найгірше.

Сусіди з відрами води прибігли – переживали, що повіє вітер і пів села ще зачепить.

І ніхто не знав, що в хаті лишився хлопчик…

А коли Люба прибігла і в хату кинулася, її ледве втримали – вже дах звалився.

Микола з дружиною почали жити у хаті його батьків. А через деякий час люди помітили, що Люба ніби сама не своя стала, заговорюватися почала. І що далі, то більше.

Знайшла вона десь на сміттєзвалищі дитячу коляску, пристосувала до неї матрацик маленький і подушку, взяла поліно, у пелюшку й ковдрочкою його загорнула і поклала в коляску.

Так увесь час і ходила з нею по селі…

А Микола у місто поїхав, кажуть, потім навіть одружився, але так це чи ні, ніхто не знав.

Перед тим, як поїхати, він Любу з батьківського дому перевіз у кинуту хатинку. Там раніше самотня старенька жила, але вже два роки хатинка порожня стояла.

І стала Люба жити сама. Город посадила – найпростіше: картоплю, моркву, цибулю, буряк. У магазині купувала тільки чорний хліб і сіль.

Прийде в магазин, коляску на вулиці залишить, а поліно в загорнуту ковдру – на руки і з собою. Якщо хтось голосно розмовляє, попросить бути тихіше:

– Василька мого розбудите.

Якось двоє хлопців вирішили пожартувати над Любою: поки вона була в магазині, вони цілий оберемок дров їй у коляску поклали, а самі встали осторонь і дивляться, що вона робитиме.

Люба вийшла з магазину і зрозуміти нічого не може – не знає, що робити. Сіла на сходинку та й заплакала.

Хлопцям соромно стало, підійшли до неї, один і каже:

– Люба, не плач, це наші, ми їх зараз заберемо.

Понесли поліна, за кутом у ліску склали.

Люба була працьовита. Якщо хтось просив її допомогти, вона не відмовлялася. Одним картоплю викопати допоможе, іншим – грядки прополоти. Звісно, їй платили за роботу, тільки не грошима, а продуктами.

Минали роки, потроху люди про горе Люби забули. Зрозуміло – у кожного своє життя, свої печалі й радості. Все частіше стали називати Любу Любкою-навіженою.

Дехто користувався її працею майже безкоштовно: покличуть ту саму картоплю копати, вона весь день у них на городі порається, а господиня їй літрову банку торішніх солоних огірків чи пару яєць дасть.

Але Люба не ображалася. Вона звикла працювати з ранку до вечора. Взимку, доки люди очі протруть, у неї вже двір від снігу очищений і дим із димоходу йде – Люба картоплю варить.
Хто бував у неї в хатинці, дивувалися, як там бідно, але чисто. І сама Люба завжди була акуратною – речі були старі, штопані, але чисті.

І ось через стільки років наче повторилася історія.
Під час грози в будинок, що стояв віддалік від інших, влучила блискавка, і хата задимілася.

Зателефонували в райцентр, викликали кого треба, а поки що стали гасити самотужки.

А в будинку газовий балон був – невеликий, але, якби що, усередині будинку все рознесло б. Чоловіки мокрими мішками накрилися, кинулися людей з хати витягувати – господиню з дочкою витягли – вони вже димом надихалися.

Мати трохи відпочивала, озирнулася, а молодшого сина немає.

– Сашко! Сашко в будинку залишився! – почала галасувати жінка.

Батько сходи до вікна приставив, хотів за сином лізти, а тут з вікна висунулися дві руки, які тримали дитину.

Батько хлопчика взяв, і в цей момент балон усередині будинку й дав…

Коли пожежу загасили, біля вікна знайшли Любу. Ніхто не бачив, коли вона до хати забігла…

Ховали Любу всім селом…

Хрест поставили, табличку причепили. І всі здивувалися: Люба здавалася майже старою, а їй, виявляється, було тридцять вісім років…

І ще раз здивувала сусідів Люба. Коли до неї в хату по документи прийшли, то у великому сірому конверті знайшли чеки грошових переказів – Люба щомісяця ходила до сусіднього села на пошту й відправляла майже всю свою пенсію, яку отримувала по здоровʼю на рахунок обласного будинку для малюків.

Ось вам і Любка…

– Бабуся, а хлопчик, якого врятувала Люба, де зараз? – запитала Надія.

– А це Олександр Петрович – директор нашої школи, ти його бачила.

– Значить, те, що в нього слід на шиї – це від тіого самого випадку? А Владик – син тітки Ніни – ще сміявся…

– Недолугий цей Владик. Біля Люби теж сміялися, а в неї був теж слід… Слід на душі…

КІНЕЦЬ.