Виповнилося мені нещодавно 50 років. Не стара ще, але й не дівчинка, готова до нових звершень.

Я б навіть сказала, що після ювілею в моєму житті нічого не змінилося, все як текло своєю чергою, так і продовжило текти. Але одне усвідомлення таки проткнуло душу наскрізь.

Свого часу я вийшла заміж за чоловіка старшого за себе на 15 років. Звичайно, мені, 20-річній молодушці, була приємна увага тридцятип’ятирічного пана з товстим гаманцем та великим досвідом.

А тепер він постарів. На ювілей до пуття не зумів мені допомогти зібрати на стіл для гостей, постійно спить у кріслі біля телевізора, немов справжній дід.

Про подружні обов’язки навіть не говорю – вже й не пам’ятаю, коли востаннє в мене з ним було щось, скажімо так, осудне.

Коротше, настав переломний момент – я зрозуміла, що так далі продовжуватися не може, вирішила розлучитися.

Але крок серйозний, відповідальний, важливий. Та й на душі кішки шкрябали – на підсвідомому рівні здавалося, що я зраджую Михайла. Начебто жили з ним стільки років душа в душу, а тут раптом від нього йду. Пішла радитись із подругою Галею.

– Тут така справа, – почала я, присівши на стілець у Галини на кухні. – Я, здається, з глузду з’їхала на старості років. Вирішила розлучатися. Що думаєш?

– Я думаю, що це нерозумний крок. До того вже безвідповідальний.

– Так він як чоловік уже нічого не вартий. Ну навіщо він мені, сама посудь?

– А ти як жінка чогось вартуєш? Пʼятдесят тобі вже, подруго! І ти не голлівудська зірка. Одумайся, поки не пізно!

Того вечора ми посварилися з Галею вперше за всі роки нашої міцної дружби. Я заперечувала подрузі, але куди там – навіть слухати мої докази не хотіла.

Вийшовши від Галі, сіла в машину, до речі, подаровану чоловіком, запалила… Вирішила їхати до сина. Чи хто, як не мій милий Ігор мене зрозуміє і підтримає?

До того ж з батьком у нього стосунки, м’яко кажучи, не ладналися. Син свого часу відмовився вчитися на технаря, чим викликав гнів Михайла. З того часу вони навіть до ладу не спілкувалися.

Приїхала із заплаканими очима, обійняла сина. Той, поцікавившись, що в мене сталося, провів у вітальню і посадив на диван.

– Як Оля? – запитала я про дружину сина, не знаючи, як почати важливу розмову.

– Нормально. На роботі. А я маю вихідний. Що таке? Чому похмуріше хмари?

– Я зрозуміла, що більше не хочу жити з твоїм батьком. Настав час нам з ним розійтися.

– Мама, ти з дуба чи що впала? Ви все життя душа в душу, а тут раз і кінці обрубати вирішила?

– Так. А що, краще жити з нелюбимим чоловіком?

– Уяви на хвилинку, що до тебе з такою ж розмовою прийшла Оля. Уявила? Тепер йди додому і не думай навіть про таке. Розлучатись вона вирішила… Мої стосунки з ним – інше, плутати їх зі своїми заскоками не смій!

Із сином теж посварилася. Я сказала, що він повинен підтримувати всі мої починання. Ігор відповів, що я егоїстка, яка поїхала з розуму. А потім додав, що Михайло мене дуже любить і без мене не зможе. “Ну так, любить як собака палицю”, подумала я у відповідь з образою.

Вирішила шукати підтримку сестри Тамари. Зателефонувала, попросила про зустріч. Та, будучи дамою зайнятою, погодилася виділити годинку часу, але тільки в зручному для неї місці – в кафе.

– Сеструнь, як ти думаєш, Мишко мій гарний мужик чи так, побалуватись, та викинути?

– Гарний. Він все життя тебе на руках носить, душі в тобі не чує. А що таке? Помер?

– Типун тобі на язик! Старий просто став… Ось я і вирішила з ним розлучитися. Галя з Ігором не схвалили. А ти як вважаєш?

– Тобі скільки? 50?

– Ну так.

– А мені 38. Більше не пиши та не дзвони. Ти мені не потрібна. Бо стара.

Тамара демонстративно підвелася зі стільця і ​​попрямувала до виходу із зали кафе. Потім зупинилася біля дверей і, обернувшись, сказала: «Їдь до чоловіка швидше, це найкраще, що було і є у твоєму житті».

З сестрою, дякувати Богу, не посварилися, але урок вона мені виклала швидко і ефективно. Відразу видно, досвідчений керівник! Після розмови з нею я знову сіла в машину, задумалася … «Адже вони всі мають рацію», з цією думкою рвонула додому.

Увійшла до квартири – тиша. У мене пробігли мурашки по тілу. В голову миттєво залетіла думка, що Мишко дізнався про мої плани якимсь чарівним чином, не витримав горя і… помер. Аж сльоза з ока потекла!

Проходжу до кімнати, дивлюся – чоловік сидить у кріслі, опустивши голову. Не рухається. Наблизилася, погладила його по щоці – живий, просто задрімав. Розплющив очі, дивиться на мене.

– Що трапилося? Ти чому така засмучена?

– Та так, нічого, – я посміхнулася, дивлячись на старе, але гарне обличчя благовірного.

– Ой, бо я не бачу. Гаразд, сідай уже в крісло. Я піду тобі зроблю чаю. Хочеш?

– Ні. Я хочу, щоб ти був поряд зі мною завжди!

Обійняла Мишка, притулилася до нього і зрозуміла, що по-справжньому щаслива. Мали рацію близькі люди. І як на думку могла спасти думка про розлучення з цим приголомшливим чоловіком?!

КІНЕЦЬ.