Дочка прийшла просити в мене грошей, бо діти похворіли, а онуку ще й потрібно було гроші на окуляри і якусь процедуру, але я відмовилася, сказавши, що не маю.

Та Наталя не розгубилася, а сказала дати ті, що я на пам’ятник татові збираю. Я і тут відмовила, хоча тепер думаю, може й не гарно я вчинила. Але хто мені ці гроші поверне? Скоро річниця, а я і собі і самому Миколі пообіцяла, що після служби ми прийдемо до нього, а там обновка!

Я так Наталі і сказала, що грошей допомогти не маю, а вона коли йшла засмучена сказала, що на пам’ятник я маю, а їй помогти не можу, що це не по-людськи.

Так, ці гроші в мене лежать, але їх ніби й немає, бо я собі дала обіцянку.

В нас з чоловіком двоє дітей, і якщо з сином ніколи проблем не було, то дочка хоч вже й заміжня і сама мама, та вічно щось в мене хоче.

Живе Наталя від мене на сусідній вулиці. З чоловіком, моїм зятем, вони купили невеличкий будиночок, який свого часу обладнали під себе.

В Наталі троє дітей, дві донечки і синочок. Раніше, ще до корони, наш зять окрім роботи на залізниці, також їздив до Польщі час від часу. Все якась копійка була, бо троє дітей, це вам не жарти.

Я, поки чоловік був живий, їм трохи допомагала, але вже майже рік часу, як не має на цьому світі мого Миколи. Дуже важко пережила я його втрату. Ми з Миколою жили душа в душу і у мене ніби забрали половинку мене.

Але діти як жили, так і продовжують жити.

В сина своя сім’я і життя, він живе в іншій області, в дочки своє життя, чоловік, троє дітей.

Після того, як не стало мого чоловіка, я йому і собі пообіцяла, що на його річницю я замовлю службу в церкві і всією родиною ми підемо на цвинтар де в мого Миколи буде вже стояти гарний пам’ятник.

І ось цей час підходить, не стало Миколи 18 травня. Гроші в мене вже є наскладені, я ще шукаю хорошого майстра, щоб не за всі гроші його поставив.

А недавно до мене прийшла дочка з наймолодшою внучкою і стала просити гроші, ніби як на аптеку.

– Мамо, ти мусиш нас виручити, це ж твої онуки, їм потрібна допомога.

Я знаю, що часто вони хворіють. Бо як не одне щось принесе, то інше, але цього слід було чекати. Всі діти через це переходять і мої онуки не виключення.

Але якщо раніше зять ще з Польщі якусь копійку привозив і їм хватало, то зараз вони геть з грошей вийшли.

А моєму онуку потрібно окуляри замовити і ще якусь процедуру важливу робити, та й старша розхворілася, постійно в аптеку треба бігти, а грошей в них немає. Ось дочка й прибігла до мене, бо знає, що я маю, бо на пам’ятник складаю.

Але ви знаєте, я відмовила дочці. Я все ж таки дотримаюся обіцянки, яку дала і собі і Миколі. Мені ті гроші ніхто не поверне, а як прийдеться ставити пам’ятник, то всі зроблять вигляд, що їх це не стосується.

Дочка пішла від мене ображена, а я сиджу і думаю, чи правильно я зробила, чи все ж потрібно було допомогти, як не як, а це мої онуки…

Може й справді, як Наталі мені сказала, що татові не пам’ятник потрібен, а щира молитва.

Хто його знає, як то правильно…

Джерело