Юля відчинила двері, занесла два важкі пакети з продуктами в квартиру і втомлено притулилася до стіни.

– Юля, ну де тебе носило? Вечеряти ми коли будемо? Дуже їсти хочеться, – з кімнати вийшов позіхаючий чоловік Віктор.

– Мамо, мамо, – прибігла назустріч 6-річна донька Марійка. Я сьогодні на вулиці зачепила футболку, коли грала з подружками. Ось, – дівчинка показала футболку.

– Нічого, зашиємо, – відповіла Юля.

– Мало не забув, Юля. У нас Дмитро тиждень поживе, йому треба допомогти з уроками. Він не знає, як вправу з української зробити. А в мене з навчанням, сама розумієш…

– Вітя, ну ти хоча б сумки з продуктами, поки я переодягнуся, розібрати зможеш?

– Ну це я миттю…

Життя Юлі – нескінченні справи та турботи. Коли вона востаннє відпочивала, не рахуючи 6-годинного сну, дівчина вже й згадати не могла.

Щасливими Юля могла назвати лише перші сім років свого життя. Жила вона з батьками у райцентрі, мала хорошу родину. Все змінилося, коли не стало її матусі.

Вже через чотири місяці батько одружився з Оксаною, пояснюючи такий швидкий шлюб тим, що йому важко справлятися одному з дитиною та домашнім господарством.

Мачуха спочатку непогано ставилася до Юлі, займалася з нею. Того кохання, яке давала Юлі мати, звичайно, не було, але дівчинка до тітки Оксани тяглася.

Ставлення до Юлі кардинально змінилося, коли в її батька і тітки Оксани народилася спільна дитина – син Олег. Тепер тітка Оксана почала чітко розділяти: моя дитина – чужа дитина. Так Юля стала чужою для жінки, яку вже мала намір назвати мамою.

За два роки у Юлі з’явився ще один братик. Дівчинка любила своїх братиків, любила з ними няньчитися.

“Не випереш пелюшки – не будеш няньчитися. А то брудна робота на мені, а ти з ними тільки сюсюкаєшся”, – суворо говорила тітка Оксана.

Юля не відмовлялася. Прати, так прати. Коли тітка Оксана вийшла з декрету, Юлі було дванадцять років. З цього моменту всі домашні справи – прання, прибирання, готування – плавно перекинулися на її тендітні дитячі плечі. А ще до обов’язків Юлі входило з ранку, перед школою, відвести братиків у садок і забрати ввечері.

Нескінченно допомагати, догоджати, дбати. Юля так до цього звикла, що вже сприймала як належне. Іншого життя вона й не знала.

Років із п’ятнадцяти всі однокласниці Юлі стали ходити на дискотеки, одна Юля не ходила. Не до цього їй було, весь вечір вона проводила в домашніх клопотах.

Дівчина розуміла, що всього в цьому житті їй доведеться домагатися самій. Підтримки від рідних чекати не доводиться. Юля добре вчилася, мріючи вступити до інституту в обласному центрі.

Школу Юля закінчила зі срібною медаллю. Такого високого результату дівчина сама від себе не очікувала.

Коли мачуха дізналася, що Юля має намір вступати до інституту в обласному центрі, закотила сварку.

– Ми тебе до кінця життя з батьком утримуватимемо чи що? П’ять років вона вчитися зібралася. Я школу закінчила і одразу пішла працювати. А знаєш чому? Та тому, що совість у мене була. На відміну від деяких… Нас у батьків теж було троє, я старша. І я розуміла, що я допомагати маю, а не дипломи отримувати.

– Тітко Оксана, але це було раніше, а зараз без диплома нікуди…

– Іди працюй на завод, там у нас зараз оператори на лінію потрібні. Якщо хочеш вчитися – переведися на “заочку”. Ні, ну ви подивіться на неї, ні турбот, ні клопоту – у місто вона зібралася…

– Тату, а ти чого мовчиш? – не могла стримати сліз Юля.

– А що сказати, дочко? Оксана права…

– Ну, раз так, тоді в Київ поїду, – вигукнула Юля і вибігла з дому.

Всерйоз слова Юлі ніхто не сприйняв. До цього Юля ніколи характеру не показувала. Але коли, повернувшись додому, дівчина почала збирати речі, Оксана зрозуміла, що ось-ось втратить таку поступливу помічницю ​​.

– Додому не повертайся. Чуєш мене? Провалиш іспити, так і залишайся там. І грошей вислати не проси. Коли нас не стала слухати – забезпечуй себе сама.

Оксана сподівалася, що Юля запереживає, схаменеться і залишиться. Але Юля рішуче вийшла за поріг рідного дому.

В інститут Юля вступила з легкістю. У економічний. Вирішила піти стопами матері та стати бухгалтером.

Юля навчалася та підробляла вечорами. Так, важко. Але іншого виходу вона не мала. Її однокурсниці, що розважаються щовечора, спочатку кликали Юлю з собою. Але потім вирішили, що вона якась дивна, і краще триматися від неї подалі.

– Юля, у тебе, що, батьків нема? Берешся за будь-які підробітки так, що часу на себе не залишається.

– Є в мене батьки, дівчата. Але в них, окрім мене, ще двоє дітей. Тяжко їм, зарплати в нашому містечку невеликі. Та й доросла я вже. Сама прийняла рішення поїхати, сама й повинна себе забезпечувати.

– Юля, ти собі б хоч якийсь одяг прикупила. Ходиш у якихось обносках. Та ще й не зі свого плеча. Тут столиця таки, а не твоє село. Треба покопатися в своєму гардеробі. Що-небудь віддати тобі. Все одно буде краще, ніж те, що ти носиш.

– Я не в селі жила, а у місті – у районному центрі. А одяг… Ось влаштуюсь на постійну роботу, тоді й куплю. Мені зараз за модою ніколи дивитися.

На третьому курсі Юля перевелася на заочку і влаштувалася бухгалтером на підприємство. Там вона познайомилася з Віктором, який був на десять років старшим.

Віктор був педантичний, акуратний і весь такий із себе правильний. Корінний киянин, але цим особливо не хизувався. Знав із десяток завчених, «розумних» фраз. Цим він остаточно підкорив наївну Юлю.

Про те, що Віктор в розлученні і у нього є син Дмитро, Юля дізналася вже після подання заяви до ЗАГСу.

Віктор жив один у двокімнатній квартирі, що дісталася йому від бабусі. Про те, що цю квартиру щодня відвідує свекруха та наводить там свої порядки, Юля дізналася вже після весілля.

Віктор не затримувався більше року на жодній роботі, тому що матуся постійно наспівувала йому, що ця робота не варта його талантів.

До речі, Віктор у всьому слухався маму. Слухав і не заперечував. Зустрівшись із реаліями в новій родині, Юля хотіла піти від Віктора, але дізналася, що вагітна.

Куди їй податися з дитиною? Додому вона точно не повернеться. Тітка Оксана її присороме, засміє. Краще вже тут, з “улюбленою” свекрухою і чоловіком – синочком матусі…

Колишня дружина Віктора – Оля, нерідко приводила до них їхнього сина Дмитра. “Не працюєш, аліменти не платиш – нехай тоді у тебе живе” – говорила вона та залишала Діму на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень.

– Йди, від нього. Йди поки не пізно, – казала вона Юлі.

– Та мені і йти нікуди…

– Та що ти собі, чоловіка не знайдеш. Дівчина ти гарна. Одягаєшся, правда, по-старому. Та й зайнятися тобі собою треба. Ти глянь, що в тебе на голові… А брови? Господи…

Займатися собою Юлі було ніколи. Віктор не працював уже півроку.

Юля працювала, готувала, прибирала. Прибирала не тільки у своїй квартирі, а й у квартирі свекрухи. По суботах.

Допомагати, догоджати, дбати – з цим Юля зустрілася і у новій родині.

– Вітя, ну ти цілий день вдома сидиш. Невже ти не можеш сходити купити продукти?

– Так я минулого разу купив, ти сварилася. Сказала, що все не таке купив. Я сьогодні, між іншим, сміття виніс і навіть посуд за дітьми помив.

– А роботу ти шукав?

– Звісно, ​​шукав. Ти думаєш, я цілий день без діла сиджу? Їздив сьогодні з приводу однієї роботи. Так собі робота…

– Вітя, ну ти хоч би куди-небудь прилаштувався. Хоч якісь гроші.

– Ну знаєш, “хоч куди” я прилаштовуватися не збираюся.

Юля втомилася. Вона неймовірно втомилася. Юля згадала слова Олі, що їй треба зайнятися собою. І вирішила – вистачить!

У суботу Юля не пішла до свекрухи робити прибирання. Юля пішла робити стрижку. Потім пішла до магазину та купила собі нові чоботи. Ті чоботи, в яких вона ходила, вже тричі побували у ремонті.

Наступного дня прибігла свекруха. Побачила зачіску, обновку. Виникла сварка.

– Ти на що гроші витратила? Я вам і так із пенсії допомагаю. А вона в мене, знаєш, невелика.

– Так я витратила свої гроші. Свої, які заробила. Мені набридло утримувати вашого синочка та вашого онука. З мене досить! – Юля сама від себе не очікувала такої сміливості.

– Ах, ти нахабниця. Голос у неї з’явився. Може, ще й піти зібралася?

– Зібралася…

– І куди ж ти підеш, люба. У село своє повернешся?

– Треба буде – повернуся. Але тут не залишусь.

Наступного дня Юля на роботі була сама не своя. Подала головному бухгалтеру звіт із купою помилок, що ніколи раніше не траплялося.

– Юля, зайди до мене в кабінет, – викликала її вона.

Юля запереживала, аби ще роботи не втратити. Але Ганна Павлівна – була людиною доброю, розуміючою і співчуваючою.

– Що сталося, Юля? Що це за цифри? Не чекала від тебе такого. Я тебе своїм заступником збиралася призначити. Через місяць Валентина Семенівна на пенсію у нас йде. Але тепер я вже сумніваюся, що ти з цією посадою впораєшся.

– Вибачте, Ганно Павлівно. Просто…

– Ну, розповідай, розповідай, що трапилося?

– Це ніяк не пов’язано з роботою. Сімейні проблеми. Вибачте. Я розумію, що мої особисті проблеми не повинні впливати на роботу…

– Ох, молодь, молодь, – важко зітхнула Ганна Павлівна. – Що ж у Вас все ніяк злагоди у сім’ях немає? Мій син ось вже півтора місяці переживає. Дружина від нього пішла. Заробляє він добре, а їй усе мало, мало. Сама ніде не працювала. Тільки по салонах та по кафе з подругами ходила. Дітей народжувати не хотіла. Переживала фігуру зіпсувати. Рано, каже, мені ще. А як рано – тридцятник вже. А потім… знайшла собі багатшого. І пішла.

– Я теж пішла б. Та тільки йти мені нема куди. Я ж приїжджа. І додому повернутись я не можу.

Юля коротко розповіла Ганні Павлівні про свою ситуацію. Анна Павлівна взяла невелику паузу, розмірковувала.

– Ось що я тобі скажу, Юля. Адже я теж приїжджа. Ох, як важко мені доводилося. І повертатися мені теж не було куди. Тож я не відступала. Я вірила, що зможу, що я впораюся. І ти вір у себе. Чуєш: завжди вір у себе. Коли у свої сили не віриш, то й не досягнеш нічого. А з приводу житла для тебе не обіцяю, звичайно, але дізнаюся дещо.

Розмова з Ганною Павлівною окрилила Юлю. Вона не очікувала, що вона така душевна людина.

Від Віктора Юля пішла того ж дня, забравши доньку. Йшла, звісно, ​​не без сварки. Особливо старалася свекруха. Переїхала Юля до кімнати в гуртожитку – допомогла Ганна Павлівна. Умови не шикарні, але цілком терпимі.

Більше помилок у роботі Юля не припускалася і посаду заступника отримала. Тепер Юля могла винаймати квартиру.

Через два місяці Ганна Павлівна святкувала ювілей – тридцять років роботи на підприємстві. Їй надарували купу подарунків. Забирати все це добро приїхав її син Денис.

Ганна Павлівна познайомила сина з Юлею.

За два дні Денис знову стояв біля прохідної. Але приїхав він не за матір’ю. Денис хотів побачитися з Юлею.

Юля довгий час відкидала залицяння Дениса. Казала, що вдруге заміж не піде – одного разу вистачило. Але найбільше Юля переживала через те, що у Марійки може з’явитися вітчим. Ні, хай усе залишиться, як є. Їм із дочкою добре вдвох…

Але Денис не відступав. Доглядав. Чекав, що серце Юлі відтає. “Вір у себе” – так навчала його мати.

Денис вірив і таки дочекався. Через два роки Юля нарешті відповіла: “Так!”

Ще через рік Денис та Юля ощасливили Ганну Павлівну появою онуки Катрусі.

З Марійкою у Дениса склалися чудові стосунки, вони стали справжніми друзями. Та й Ганна Павлівна балувала внучку, хай і нерідну.

За півтора року Юлі зателефонував батько, вперше за ці роки. Просив приїхати, допомогти – занедужала Оксана. Їхні сини теж роз’їхалися і допомогти рідній матері не дуже поспішали.

У рідне місто Юлю разом із Марійкою повіз Денис, із маленькою Катрусею залишилася Ганна Павлівна. Так батько Юлі вперше побачив свою старшу десятирічну онучку.

Юля допомогла Оксанія. Образ Юля ні на батька, ні на мачуху не тримала.

Юля була щаслива, а коли людина щаслива, то й образ в душі немає.