Я відмовила у вході своєму батькові, який здивовано стояв біля моїх дверей.

“Як ти можеш це робити?” – питав він. І все ж я відчула в собі сили закрити двері, заявивши про свою незалежність після довгих років очікування. Мій батько кинув нас у дитинстві, зваливши всю провину на матір.

Незважаючи на свій ніжний шестирічний вік, я виразно пам’ятаю його благання про примирення, яке вона зневажливо ігнорувала. В результаті він поїхав разом з моїм старшим братом, залишивши мене в ”новій”

сім’ї з мамою та вітчимом. Хоча батько зрідка відвідував мене, я зрештою переїхала жити до нього, втративши зв’язок з матір’ю та її родиною, що розширилася.

Ми з батьком оселилися в селі, наше життя оберталося навколо догляду за бабусею та його наполегливих спроб забезпечити її.

Коли мій брат одружився, батько щедро обдарував молодят міською квартирою. Моя бабуся скептично помітила: “Поділяючи дітей, ти шкодуватимеш потім.”, – а я стояла і не розуміла, про що йшла мова…

Її слова викликали глибокий резонанс, коли пізніше вона заповіла свій будинок мені, тонко натякаючи на мою прийдешню самотність. Пізніше я вийшла заміж. Хоча візити батька були рідкісними, він прирівнював свої рідкісні

подарунки до прихильності, не звертаючи уваги на мою відстороненість. Після смерті бабусі єдність нашої сім’ї розпалася, і батько опинився в ізоляції, а після смерті другої дружини і переїзду мого брата зовсім залишився без засобів для існування.

Коли він з’явився на порозі мого будинку, літній і самотній, його здивування від моєї відмови відображало кульмінацію зневаги всього нашого життя.

Незважаючи на обурені протести брата, я твердо стояла на своєму, розуміючи, що мої справжні родичі перебувають у колі моєї найближчої родини.

“Хіба я не права?”, – Запитувала я, шукаючи підтвердження своєї позиції, яка була закріплена роками невизнаних жертв і згаслих сімейних зв’язків.

А як ви вважаєте, хіба я неправильно вчинила , відплативши батькові тією ж монетою байдужості? Хіба він взагалі мав право приходити до мене?

КІНЕЦЬ.