У нас із чоловіком досить велика різниця у віці – 17 років. Тому для мене цей шлюб є першим, а для нього вже другим.

Коли ми познайомилися, цей чоловік мені дуже сподобався із самого початку. Високий, симпатичний, розумний. Виглядав значно молодшим за свій вік. Зате мав неймовірно привабливу впевненість у собі, чим мене і підкорив.

Він дуже красиво залицявся, а через рік стосунків зробив мені пропозицію. Чи варто говорити, що я з радістю погодилася і на той момент почувала себе найщасливішою на світі?

Через кілька років сімейного життя я зрозуміла, що стосунки з дорослим чоловіком, окрім плюсів, мають ще й цілий ряд мінусів.

Наприклад, мій чоловік вважав будь-які свої рішення істинно вірними. Ну, а мені залишалося тільки їх приймати та беззастережно слухатися. А ще мене дуже напружувало, що на першу вимогу мій чоловік їздив до колишньої дружини й постійно допомагав вирішувати різні питання, пов’язані з дітьми.

Звісно, матеріально тато має допомагати своїм дітям. І спілкуватися з ними, і брати участь у вихованні. Я ніколи не заперечувала проти цього.

Але, наприклад, чомусь замість весільної подорожі ми змушені були залишитися в місті, тому що у молодшого сина піднялася температура, цього я не зрозуміла.

Колишня дружина сказала, що відійти від хворої дитини вона не може. Тому батько має бути поруч, щоб купувати продукти та ліки, возити до поліклініки та інше. Вона що, у пустелі живе? Чи немає ні бабусь-дідусів, ні подруг, яких можна відправити в аптеку? І таксі також немає?

Як на мене, колишня чоловіка – та ще стерво. Мабуть, їй приносить задоволення смикати чоловіка з будь-якого приводу. Якого, на секунду, втратила з власної провини. Тобто спочатку зрадила, а коли він вдруге одружився, почала лікті кусати.

Близько місяця тому мій чоловік сказав, що незабаром у його колишньої дружини ювілей – 40 років. І треба подумати, що їй подарувати. Вже неприємна та образлива для мене ситуація. А тут ще чоловік сказав, що збирається подарувати колишній машину. Якщо вийде, то нову!

Чи не надто дорогий подарунок для сторонньої людини? Чи, може, ця баба для мого чоловіка зовсім не чужа?

Попри те, що чоловікові я зазвичай намагаюся не суперечити, але в такій ситуації я просто не могла змовчати. Тому, дивлячись прямо в очі найближчій для мене людині, я озвучила свою думку.

– Я думаю, ти не повинен дарувати подарунки своїй колишній, тим більше такі дорогі. Та і йти на її ювілей без мене негарно. Твоя дружина зараз я, тому, якщо ти все ж таки хочеш купити машину, я із задоволенням прийму такий подарунок.

Чоловік, який не звик до заперечень, розлютився:

– З чого ти взяла, що маєш право вказувати мені, що робити? Спочатку проживи зі мною 15 років і подаруй двох дітей, як вона. А потім можеш і на машину розраховувати, щоб моїх дітей до школи та на тренування возити!

Я від образи та приниження була готова розплакатися. А чоловік ще й крикнув на мене:
– І ніколи більше не надумай влаштовувати мені сцени! Істеричка!

Оце так поворот! А я думала, що мій чоловік кохає мене, що в нас хороша, щаслива родина. А я, виходить, просто молода іграшка, яка не заслуговує навіть права на власну думку? Не говорячи вже про елементарну повагу?

Мовчки зібрала свої речі та поїхала до батьків. На цьому моє подружнє життя можна вважати закінченим. Чоловік намагався мені додзвонитись, довелося його заблокувати. Тоді він заходився чатувати мене біля дому та роботи. Дзвонив моїм батькам, просив їх умовити мене дати йому шанс хоч би на одну розмову. Але я була непохитна.

Взяла на роботі місяць відпустки та поїхала за кордон до своєї університетської подруги. Вистачить з мене нервів і переживань, настав час хоч трохи пожити спокійно.

Повернулася з відпустки бадьорою та відпочила. А біля під’їзду батьків побачила гарну білу машинку, перев’язану великим червоним бантом. Поруч із нею стояв поки що мій законний чоловік.

Змарнілий і неголений, він виглядав якимось втраченим і нещасним. Простяг на долоні ключі та сказав:

– Це тобі, подарунок. Мені погано без тебе. Повернись, будь ласка!

– Але я не прожила з тобою 15 років і не “подарувала” тобі дітей. Хіба я заслужила? – поцікавилася я.

– Ми проживемо разом набагато довше і діти у нас обов’язково будуть. Вибач мені, і дай шанс все виправити! – благав він.

Ми знову разом вже два місяці. Чоловік нарешті став до мене прислухатися, мабуть, зрозумівши, що може мене втратити. Втім, я досі здригаюся, коли під черговим приводом дзвонить його колишня. Чоловік нарешті навчився говорити їй “ні”, але здаватися ця мадам, схоже, не збирається.

КІНЕЦЬ.