Моїй дитині місяць, як вона з’явилася на світ, а я вже подала на розлучення. Я спеціально пишу “моя дитина”, бо чоловікові на неї вже начхати. Він спокійно забуде про неї заради своєї матусі.

Де раніше були мої очі? Я ж бачила, що у чоловіка його мати на першому місці! Але я сподівалася, що згодом це зміниться, він зрозуміє, що сім’я – це не лише його мама.

У свекрухи гостра форма безпорадності. Вона ще не стара, здорова жінка, але вона привчила себе спочатку все звалювати на свого чоловіка, а коли його не стало, переклала турботу про себе на свого сина.

Чоловік мені сам зі сміхом розповідав, як йому довелося рано подорослішати. Батька в нього не стало, коли чоловік навчався у десятому класі. Ось з того часу він і став головним дорослим у будинку.

Мама його лапки склала і чекала, коли все саме вирішиться. Навіть похороном займалися інші люди, як я зрозуміла. Але це можна було списати на шок від втрати. Тільки минуло вже понад десять років, а вона все ще нічого сама не робить. Тобто на роботу вона ходить, але на цьому її самостійність закінчується.

Якщо треба купити щось, окрім хліба, вона завжди дзвонить синові. Їй, бачите, важко зібратися, вона в магазині губиться, може забути половину продуктів, а ще там багато людей, які можуть почати конфлікт.

Потрібно якусь довідку отримати – знову дзвонить синові. Їй одній незрозуміло, страшно, вона не розуміє, куди йти, що з собою брати та таке інше. Загалом без допомоги сина свекруха може ходити на роботу і в туалет. У всіх інших місцях їй потрібна допомога, тому що вона сама розбиратися ні в чому не збирається, тільки очима може кліпати.

Поведінка мами чоловіка мене бісить неймовірно. У неї щось болить – вона одразу дзвонить синові, хоча той навіть близько не лікар. Ось навіщо ти йому дзвониш? Чому не можна одразу набрати швидку?

Її безпорадність, а точніше небажання хоч якось рухатися, мене дико дратує. Чоловік, звичайно, намагається захищати мене від зайвої інформації, не все розповідає, але й того, що бачу, мені достатньо.

Коли я була в положенні, думала, що чоловік зміниться. Мені ж реально потрібна була допомога та підтримка, а його матуся просто лінива і не хоче нічого сама робити.

Чоловік зрадів дитині, обіцяв золоті гори, але далі обіцянок щось не пішло. Прошу його з’їздити зі мною на УЗД – а він не може відпроситися, тому що вже відпрошувався на обіді, щоб з мамою з’їздити в якусь організацію.

– Сонечко, ну це ж лише УЗД, немає нічого складного, лікар сам усе зробить. А з маминою проблемою треба розбиратися, її одну можуть обдурити, – переконував мене чоловік.
Знову у нас на першому місці мама, якій просто ліньки напружувати мізки. Простіше дивитися на сина та очима кліпати, чекаючи поки він все за неї зробить.

Ми не раз лаялися з чоловіком на цю тему, він постійно мене переконував, що все буде добре, я просто себе накручую. Ну, не вийшло “декілька” раз йому мені допомогти, то це ж не трагедія, тим більше, що я сама впоралася.

Я вірила йому, бо мені хотілося вірити у добре. Але чоловік продемонстрував, наскільки йому начхати й на мене, і на дитину. Тут я йому виправдання не бачу.

Мене за чотири дні до пологів поклали до лікарні. Я себе не дуже добре відчула, викликала швидку, мене відвезли до лікарні, де лікарі вирішили не ризикувати та залишити мене до пологів.

Просила чоловіка привезти мені сумку, яку я зібрала до пологового будинку. Він два дні не міг доїхати, мав термінові справи. Зрештою психанула, попросила подругу заїхати до мене за ключами, а потім на квартиру за сумкою. Чоловік ще й обурювався, що я стороннім ключі від квартири даю! Я б і не давала, якби у мене був чоловік, а не жалюгідна пародія на нього.

Коли з’явилася дитина, то я насамперед зателефонувала чоловікові, але він трубку не взяв. Гаразд, гадаю, на роботі, може щось важливе, передзвонить.

Передзвонив він мені години за три. Виявилося, що він за кермом не міг говорити. А за кермом він, бо маму повіз у санаторій. Їй відпустку дали, вона захотіла підлікуватись, а самій їхати так страшно, що вмовила сина везти.

Чоловік теж узяв відпустку, тож тиждень проведе з мамою у санаторії. І це в той час, коли в нас з’явилася дитина, коли мені виписуватись, коли мені потрібна допомога і підтримка!

– Ну, що ти злишся? Що такого, якщо я тебе з лікарні не зустріну? А якби мене з роботи не відпустили, ти б так само нервувала?
Ні, якби не відпустили з роботи – це інша справа, а ти, ****, повіз матусю у санаторій, взявши відпустку не для допомоги мені з немовлям, а щоб мама не напружувалася.

З лікарні мене забрали мої батьки. Хоча п’ять годин в машині з немовлям – це ще те випробування, але я вирішила, що краще так.

Я зараз живу у батьків, подала на розлучення, чоловік вдає, що не розуміє, чому так сталося. Навіть свекруха дзвонила сказати, що я негарно вчиняю. Даремно вона це зробила. Я була на таких нервах, що накричала на неї мало не матом, ледве стримувалася. Але висловила цій негідниці свою думку про неї.

Дитині місяць. Чоловік ще не доїхав, щоб побачити свого малюка. Отак він йому потрібен. Правильно, це не маму у санаторій везти. Вже чекаю не дочекаюся, коли нас розлучать.

КІНЕЦЬ.