У будинку Бондаренків сьогодні на кухні було не спокійно.

Господиня, Віра Іванівна, намагалася встигнути скрізь і відразу. У духовці в неї запікалося м’ясо з картоплею, на плиті кипів борщ із свіжої капусти, а вона нарізала салат.

– Оленко, іди сюди! – гукнула Віра доньку, дівчинку тринадцяти років.

Олена не поспішала йти на заклик матері, їй чудово було відомо, з якого приводу метушня. Сьогодні до них приїжджає в гості тітка Галя – рідна сестра тата Оленки. Тітку дівчинка не любила і відношення свого не приховувала.

– Олена! Не чуєш, чи що? – Віра роздратовано поклала на стіл ложку, важко підвелася і попрямувала до дочки у кімнату.

Олена, ледь почувши важкі кроки матері, встромила навушники у вуха і зробила музику гучнішою.

Віра відчинила двері й побачила, що дочка лежить на ліжку і хитає головою, заплющивши очі.

– Знову свою музику слухає, – сама собі сказала Віра.

– А матері допомагати хто буде?

Олена не чула, що мама вже зайшла до неї, дівчинка розплющила око: Віра стояла поряд і щось говорила. Але через музику дівчинка нічого не чула, тільки бачила, як мати широко відкриває рота, суворо рухає бровами і махає рукою.

– Вставай вже, годі валятися, мені потрібна допомога!

– У цей час вимовляла Віра Іванівна.

– Іди салат зроби чи що!

Олена вийняла навушник із вуха:

– Мамо, що ти сказала?

Вірі довелося повторити все наново. Тоді Олена занила:

– Ну, чому я маю це робити? Тітка Галя мені взагалі не подобається, я її не запрошувала!

– Мала ти ще розмірковувати! Марш на кухню!

Олена знала, що сперечатися з матір’ю марно, тому, сумно зітхнувши, поплелася допомагати.

– Знову цей салат! Ааа! Як я його не люблю! – Олена була у чудовому перехідному віці, коли хочеться суперечити всім і кожному, називати біле – чорним і постійно плакати про свою нещасну долю.

– Галя його любить!

– Мамо, ну чому, чому ти повинна догоджати цій неприємній жінці? Чому ти завжди перед нею навшпиньки танцюєш?

– Виростеш – зрозумієш, а поки що роби, що сказано!

Були у Віри Іванівни причини доброго ставлення до сестри чоловіка, але доповідати про них дочці вона не вважала за потрібне.

І в Оленки були причини не любити тітку, свої, дитячі.

Тітка Галя завжди приїжджала в гості з подарунками, але догодити племінниці ніяк не могла. Жінка везла одяг та взуття, яке вибирала на свій смак, і якщо маленькій Оленці було все одно, що носити, то, стаючи старшою, дівчина почала пирхати з приводу подарунків. Ні іграшок, ні солодощів за всі тринадцять років не побачила племінниця від тітки.

А ще у Галі була звичка, що особливо не подобалася Олені. Любила тітка брати племінницю за щічку своїми вічно холодними пальцями:

– Ой, яка хороша! Яка пухка щічка!

А торік взагалі видала, що Оленка, мовляв, набрала добряче на смачних стравах мами.

А вона, Оленка, зовсім не набрала!

Дівчинка приготувала салат і вирішила, що з допомогою на цьому покінчено:

– Маамо, я гуляти!

– Та йди вже! Жодної допомоги від неї не дочекаєшся. Мабуть, в старості, склянку води не подасть! – Віра бурчала собі під ніс.

Дівчинка сподівалася, що доки вона гуляє, тітка приїде і всі сядуть за стіл. А вона, Оленка, прошмигне до себе тихенько, і її ніхто не помітить. Посидить у кімнаті, а ввечері, може, тітка Галя вже поїде.

Планам Олени не судилося збутися того дня. Вона сиділа на лавці з друзями біля будинку, коли навпроти них зупинилася машина. Дверцята відчинилися:

– Оленко, яка дівчина виросла! Вася, ти глянь! Олено, іди сюди.

Дівчинці довелося підкоритися. Тітка Галя, не виходячи з машини, звично погладила її по щічці, потім запустила руку кудись у сумку:

– А я тобі подарунки привезла!

Тітка сунула здивованій дівчинці два чупа-чупси:

– Ось!

– Дякую… – сказала Олена і повернулася до друзів на лавку.

Хлопчики та дівчата відверто потішалися над Оленою та подарунками від тітки.

– Та ну вас! – Оленка кинула льодяники в траву і пішла геть.

Вона попрямувала на берег річки, що протікала за їхньою вулицею, сіла в траву і почала скаржитися на тітку:

– За що вона мене так не любить? То одяг возила не красивий, тепер – чупа-чупс! Осоромила мене при всіх! Неприємна, тітка!

Як і хотіла, Олена прийшла додому пізно ввечері, вона до того себе накрутила, що розплакалася, а потім і зовсім заснула серед трави.

Мама тільки недобро глянула на неї.

– Нагулялася? Могла б і раніше прийти.

На подив Олени за неї заступилася Галина:

– Ну що ти, Віро, коли ще й погуляти, як не в молодості? Чого їй з нами, тітками, сидіти?

– Могла б хоч трохи поваги проявити до гостей! – не вгамовувалась Віра Іванівна.

– Ой, – махнула рукою Галя, – ми з нею зустрілися на вулиці, вона з хлопцями гуляла. Там і привіталися.

Олена не очікувала, що тітка заступиться за неї, але й особливої ​​подяки не висловила.

***

Ішов час. Олена підростала. Віра Іванівна, навпаки, зів’яла.

Тітка Галя разом із чоловіком Василем почали приїжджати все рідше.

Мама Олени часто згадувала зовицю: Галя те, Галя це, ось би приїжджала частіше.

– Мамо, може, все-таки розкажеш, за що ти так любиш тітку Галю? – запитала одного разу Олена, як завжди, не дуже сподіваючись на відвертість матері.

Але, мабуть, час настав.

– Галя мені дуже допомогла свого часу, за це я їй завжди буду вдячна. Ти була зовсім малою і, звичайно, нічого цього не можеш пам’ятати. Коли не стало твого тата, ми з тобою залишилися без житла та грошей. Ми жили у гуртожитку, кімнату дали твоєму батькові. Як тільки працівника не стало, ніхто не став розбиратися та вникати у мої проблеми.

Мене попросили залишити приміщення, навіть не спитавши, чи є мені куди йти з маленькою дитиною. Всі невеликі накопичення пішли на прощання з батьком, я не працювала, бо була в декреті. Ось тоді тітка Галя і стала нашим ангелом-охоронцем. Я нікому не розповідала, що мені сказали з’їхати з кімнати за тиждень, але, мабуть, вона відчула мій відчай.

І прямо біля могилки твого тата посадила у свою машину і переконала все розповісти. Галя недовго думала над моєю проблемою, у неї була далека самотня родичка, вже літня, вона потребувала догляду. Так ми з тобою опинилися в тому самому будинку, де живемо й досі. Бабуся Таня швидко пішла, але, сподіваюся, мені вдалося скрасити останні дні.

Галя часто приїжджала, привозила одяг, продукти, іноді давала грошей. Коли я вийшла на роботу, стало набагато простіше. Але вона не залишала нас, та я звикла до її приїздів, інших рідних у мене не було.

Не знаю, як ми з тобою жили б, якби не Галя. Тому, дочко, не втрачай родинних зв’язків, ближче Галі та її сім’ї в тебе нікого немає. І знай, ти завжди можеш до неї звернутися, вона допоможе, доки жива. Така вже людина!

Олена вперше чула цю історію. Не сказати, що вона одразу перейнялася до тітки, але тепер хоча б розуміла матір.

***

Олена стала дуже дорослою. Закінчила коледж, влаштувалась на роботу в іншому місті, у матері тепер була рідко.

Найчастіше обмежувалася дзвінками: як справи? як здоров’я? що нового?

Віра відповідала, що все гаразд, сумує, хоче побачити дочку.

Але Олена посилалася на зайнятість по роботі. Не тягнуло її до старого будинку, де пройшло дитинство.

У неї вперше закрутилися серйозні стосунки, дівчині стало не до поїздок та посиденьок із матір’ю на кухні.

Олена зустрічалася з молодим чоловіком на ім’я Володимир та дуже хотіла вийти за нього заміж.

Володя здавався їй втіленням її мрії: високий, симпатичний, з хорошим почуттям гумору, може бути трохи несамостійний і м’який, але навіть це прикрашало його в очах закоханої дівчини.

Незабаром пара вирішила жити разом. Володя переїхав до квартири, яку винаймала Олена.

Швидко з’ясувалося, що ніякої постійної роботи чоловік не має, він десь підробляв, брав різні халтурки, а коли не було замовлень, сидів на шиї у батьків.

Він займався створенням та наповненням сайтів, але був маловідомим фахівцем, тому черга із замовників до нього не стояла.

Олена кілька разів нарікала Володі, що він практично не вкладається в бюджет, не дає грошей ні на харчування, ні на оренду квартири.

– Оленко, люба, мені тут обіцяли великий проект! Тому я не можу зараз влаштуватись кудись, я потім просто не встигну попрацювати над проектом, а там обіцяють гарні гроші!

– Володю, але я теж не можу годувати нас обох і за квартиру платити!

– Ну що ти, як маленька? Зменши витрати, ходи на манікюр не двічі на місяць, а один. А деякі дівчата самі собі нігті роблять та фарбують!

Чомусь Олену не бентежила поведінка співмешканця. Вона обурювалася, обурювалася і продовжувала далі годувати цю дорослу дитину. Ось тільки працювати їй доводилося все більше, іноді вона тижнями не дзвонила мамі, ніколи було. Дівчина не вважала, що живе якось неправильно. Вона працює, має чоловіка. Скоро вони поберуться, у них з’являться діти. Ось тоді Володі доведеться працювати, адже Олена піде в декрет.

Вона навіть не уявляла ситуації, в якій все може бути інакше.

Олена поспішала додому із двома пакетами продуктів, коли у сумочці задзвонив телефон. Дівчина добігла до найближчої лавки, поставила на неї пакети і почала шукати невгамовний мобільник. Коли вона нарешті до нього дісталася, дзвінки припинилися. Номер виявився незнайомим. Дзвонити Олена не стала, напевно, знову щось рекламуватимуть будуть.

Тільки-но Олена взяла пакети, той же номер зателефонував ще раз.

– Алло! – роздратовано вигукнула в трубку дівчина.

– Олена? Олена Бондаренко? – Голос звучав тихо і, наче здалеку.

– Так, це я, – на душі Олени стало хвилююче, їй стало не по собі.

– Привіт, Олено! Це тітка Галя.

– Тітка Галя! – з полегшенням вигукнула дівчина. – А що сталося?

– Сталося, дівочко, сталося. Ти коли мамі дзвонила востаннє?

– Давно…

– То й воно, що давно! – жорстко відповіла тітка.

– Віру швидка забрала.

– Що з мамою? – Раптом тонким і навіть якимось дитячим голосом заговорила Олена.

– Зле стало. Добре, що сусідка зайшла, бо невідомо, чим би все закінчилося. Зараз вона під наглядом, але їй потрібна допомога, коли випишуть. Догляд.

– Але ж у мене тут… – Олена замовкла, вона хотіла сказати, що в неї Володя, робота, квартира. – А може, Ви…?

– Олене, я дуже люблю твою маму, я їй вдячна за те, що вона не припинила спілкування зі мною після відходу твого батька. Але в мене Василь і Михайло з Миколою… Я можу допомогти спочатку, поки ти переїдеш і знайдеш тут роботу, але довше не зможу.

– Я зрозуміла. Коли маму випишуть?

– Не скоро.

Олена раптом усвідомила, що могла втратити і маму, і схлипнула, сльози потекли її щоками.

– Ну, не плач, дівчинко! – тепло сказала тітка. – Все буде добре.

– Дякую вам! Щиро Дякую!

Олена, стрімголов, кинулася додому. Треба розповісти Володі, він її підтримає, вони разом поїдуть до міста її дитинства і піклуватимуться про маму.

Але Володимир не підтримав ентузіазму Олени. Він не збирався ні за ким доглядати, вважав за краще, щоб доглядали його.

– Я завтра від’їжджаю. За квартиру тоді сам плати!

– Ось ще! – пирхнув Володя. – Я знову до батьків переїду!

Олена навіть не змогла до ладу засмутитися через втрату чоловіка мрії, вона думала тільки про свою бідну хвору.

– Якою ж я була не розумною! А мама не скаржилася і навіть жодного разу не натякнула, якою егоїсткою я стала!

Вночі дівчина практично не спала.

Вранці вона зателефонувала директору фірми, де працювала, і пояснила ситуацію:

– Я повинна виїхати прямо зараз. Можна заяву на звільнення надіслати електронною поштою?

– Олено, давайте не квапитимося, – директор був доброю і мудрою людиною, всі співробітники його любили і поважали. – Пишіть заяву на відпустку, їдьте до мами, дізнайтесь про обстановку. Може, не так і страшно. Зрештою, можна працювати віддалено.

– Дякую Вам, Віктор Сергійович! – Олена була просто здивована пропозицією директора, вона навіть розплакалася від подяки.

– Все буде добре. Чуєте мене, Олено?

– Таак! Дякую!

***

Закинувши речі додому, Олена поспішила до мами в палату.

До мами її поки не пустили, зате вона поговорила з лікарем. Він заспокоїв дівчину, сказав, що ще тижнів зо два Віра Іванівна пробуде у них. Їй треба допомагати їсти, вмиватися. Тож завтра вранці Олену пропустять до палати. Віри має впоратися з недугою, треба лише трохи допомогти їй.

– Я думаю, що Ваша присутність позитивно вплине на Вашу маму. Чекаю на Вас завтра.

Олену слова чоловіка порадували та окрилили. Вона повернулася до їхнього старого будиночка, навела там порядок, приготувала собі вечерю. Цієї ночі дівчина провела у своїй кімнаті на своєму рідному ліжку. Як тут добре спалося!

Наступного дня її провели до матері. Виглядала Віра не дуже добре, обличчя змарніло. Але побачивши дочку, вона явно відчула радість.

– Мамо, ну, чому ти мені нічого не говорила про своє здоров’я? – сварила Олена Віру. – Ти не відповідай, відпочивай, потім мені все розкажеш. Знаєш, адже це тітка Гакля мені зателефонувала і обіцяла допомогти, якщо треба. Вона і справді ангел-охоронець нашої родини!

З куточків очей Віри тонким струмком потекли сльози, вона слабко взяла руку дочки, ніби погоджуючись з її словами.