Проти мене налаштована і дочка, і мама. І обидві свято впевнені, що я зрадила власну дитину, свою кровиночку, сиротину.

Ну, я з цього приводу і не здивована. Дочка з легкої руки моєї мами зростала у впевненості, що світ крутиться виключно навколо неї та все їй дозволено через те, що вона не має тата.

Це так. Чоловік загинув через три місяці після того, як в нас з’явилася дитина. Це було важким ударом, але мама шкодувала не мене, вдову, що залишилася з немовлям на руках, а цього самого немовля, яке тепер має рости без батька.

Змалку бабуся вселяла дитині, що вона особлива, до неї окремий підхід має бути, бо вона без тата росте. Дочка ці слова і ввібрала.

Перші років сім, тобто до школи, вихованням дитини займалася в основному мама, бо я дуже багато працювала, щоб купити квартиру і вже переїхати жити окремо. Від маминих зітхань про тяжку долю внучки хотілося втекти на край світу. Мама подавала це як велику трагедію, але виключно для дитини.

Мене, що залишилася вдовою у двадцять три роки, що розривається на трьох роботах і намагається ще й дитиною займатися, мамі чомусь шкода не було.

Коли нарешті я купила квартиру і ми з дочкою переїхали, мама все одно продовжувала брати активну участь у житті дитини.

Дочка і так росла розпещена бабусею по самі вуха, так бабуся її ще й захищала завжди, щоб дитинка не влаштувала. Мені доводилося боротися і з дочкою, і з мамою.

– А ти на неї голос не підвищуй! Дівчинці й так важко, без батька росте, ще й мама кричить постійно! – Вічно лізла зі своїми репліками моя мама.

Я на дитину кричала рідко, тільки коли взагалі доведе. А це вже дочка вміє на всі сто відсотків робити. Домашніми справами дитину навантажувати не можна, за навчання її запитувати не можна, забороняти гуляти допізна теж не можна. У дитини ж і так вічний стрес, вона ж безбатченка.

Скільки разів ми з мамою лаялися до хрипоти, я вже й не згадаю. Були часи я взагалі заборонила їй приходити до нас, бо вона погано впливає на онучку.

Тож потім я дізналася, що поки я на роботі, дитина після школи йде не додому, а до бабусі. На мої заборони вони обидві начхати хотіли з високої дзвіниці. Коли дочці було чотирнадцять років, у мене з’явився чоловік. Спочатку я думала, що нічого серйозного, так, роман на кілька тижнів, але почалися стосунки.

Ми рік зустрічалися, а потім вирішили з’їхатися. Різниці особливої не було, до кого їхати, у мене двокімнатна, у нього теж, але вирішили переїхати до мене, все-таки у дочки школа поряд з будинком, а переїхати без неї я б не погодилася.

Дочка прийняла мого чоловіка в багнети, хоча він чесно намагався з нею порозумітися. Не реагував на грубість, не скаржився мені на негатив з її боку, без проблем купував їй речі, дарував гарні подарунки, ніколи не підвищував голос.

Я думала, що дочка звикне, зрозуміє, що зла їй не бажають, почне поводитися нормально, можливо навіть перепросить за свою поведінку. Але дочка не збиралася заспокоюватись. Її поведінка ставала лише гірше і гірше. Вона псувала його речі, постійно суперечила, демонстративно все робила на зло.

Мені було дуже соромно за таку її поведінку. Я навіть пропонувала чоловікові роз’їхатися, але він вирішив залишитися, бо розумів, що без нього мені буде важче.

Мама у всьому заохочувала поведінку онуки. На мене шипіла, що я безсоромниця, притягла до хати якогось мужика, а в дівчинки психологічна травма, вона все життя без батька росте.

Я тоді на маму накричала, що якби вона свій поганий рот не відкривала і не вселяла внучці цей комплекс безбатченків, то нормальна б виросла дитина. Багато чого ще наговорила, а потім просто вигнала із квартири.

Поведінка доньки після цього стала ще гіршою, хоча здавалося, що гірше вже не буває. Вона стала демонстративно пізно приходити додому, будити нас, влаштовувати істерики.

Я терпіла до її вісімнадцятиліття. Як тільки за паспортом їй виповнилося вісімнадцять, вона стала повнолітньою, я їй сказала збирати речі та йти на всі чотири сторони. Наприклад до бабусі.

А ще ми більше не платитимемо за її навчання в університеті, якщо хоче здобути освіту, то нехай крутиться сама, я їй відтепер не повинна нічого. Частки у моїй квартирі в неї немає. Дякувати Богу, не послухала маму, не оформила житло на дві рівні частки. Тож маю право дочку виставити.

Була бурхлива істерика зі сльозами, але зрозумівши, що сенсу в цьому ніякого, дочка зібрала речі та поїхала до бабусі, як я й передбачала.

– Проміняла доньку на мужика, як тобі не соромно! – Накинулася на мене мама, намагаючись все звести до того, що я заради спокою чоловіка так зробила.

Але якби я досі була одна, я все одно вчинила так само, бо втомилася. Так, я погана мати, що тепер поробиш. Але свій обов’язок я виконала. Виростила, вигодувала, шкільну освіту дала, перші два курси сплатила, одержуючи за це лише образи та неприємності.

Тепер можу й для себе пожити.

КІНЕЦЬ.