Володя відчинив двері своїм ключем і в коридорі відразу спробував носом втягнути в себе якнайбільше повітря. Пахло не їжею. Пахло парфумами. Аромат цей був Володі знайомий.

– Я вдома, – голосно промовив він і залишив кросівки біля дверей.

Тільки вчора він привіз деякі свої речі в квартиру Ірини. Йому було дуже зручно їздити на роботу з найближчої від її будинку станції метро. Ірина була не проти, три місяці вони вже зустрічалися, вже обоє хотіли перейти на новий рівень стосунків.

Іра сиділа за робочим столом у навушниках і щось креслила у якійсь програмі.

– Привіт, – поцілував він її в щоку.

– О, привіт, ти вже прийшов? Я працюю, – посміхнулася вона і знову одягнула навушники.

Володя здивувався, знизав плечима та пройшов на кухню. Порядок і відсутність каструль на плиті його дуже здивувала. Володя відкрив холодильник, там був тільки білий колір стін. Відерце з квашеною капустою, пляшка дієтичного кефіру, залишок кетчупу у пластиковій тарі. Володимир зачинив дверцята. Знову відкрив. Нічого не змінилось.

Він знизав плечима, ще раз здивувався і повернувся до кімнати.

– Іра, погодуй мене, – він зняв з неї навушники, щоб вона почула його, крізь музику.

– Що? – ні то зі збентеженням, ні то з подивом спитала вона.

– Я з роботи прийшов, їсти хочу.

– А я ще на роботі, – усміхнулася вона.

– Ні я серйозно.

Іра зняла навушники та поклала їх на стіл. Мабуть, сиділа вона на стільці довго, тож витягла ноги та руки і потяглася.

– Що серйозно?

– Ну. Їжа де?

– Я нічого не готувала, працювала.

– А хто готуватиме, я теж весь день на роботі, а ти вдома?

– Хто хоче їсти, той і готує. У мене на вечерю пляшка кефіру, не чіпай її, до речі, – Ірина зрозуміла, що “не чіпай” може бути сприйнято інакше, сходила на кухню і дістала пляшку з холодильника. Володя пройшов за нею по п’ятах.

– Замов собі щось. Вчора ж брали вечерю на замовлення. Сьогодні я на обід брала плов.

– Пло-о-о-в, – простягнув він, відчуваючи, як його рот наповнюється слиною.

До цього дня, коли вони зустрічалися, завжди обідали або вечеряли в кафе або ресторанах. Вранці пили каву, якщо Володимир залишався в Ірини проти ночі.

– Ні, я щось не розумію, Володя, ти що, реально думав, що якщо ти переїхав жити до мене, то я тобі готуватиму, пратиму і так далі?

Він часто-густо заморгав:

– А як?

– Тоді ти помилився, я не з тієї породи, вибач, у мене робота. Коли ти жив один, хто тобі готував?

– Зачекай. А як же… А якби ми одружилися, ти теж не стала б все це робити?

– Ми б домовилися та розподілили обов’язки, щоб кожен у сім’ї робив те, що йому подобається.

– Мені не подобається готувати, прасувати, прати, прибирати, мити посуд… Ну, – загинаючи пальці, сказав він.

– І мені, – посміхнулася вона.

– Дитина теж буде зобов’язана щось робити, як народиться? – не витримав він.

– Завжди можна домовитися, найняти прибиральницю чи кухаря.

– А де гроші брати на це все? Найняти. Ха. А навіщо тоді дружина?

– Вже точно не для того, щоб бути хатньою робітницею, – розвела руками Ірина. – Мені, як і тобі, вже двадцять п’ять, і я не хочу все життя провести як моя мати – бути обслуговуючим персоналом. Я хочу отримувати задоволення від життя.

– Знаєш, – Володя раптом закивав. – Я помилявся в тобі. Я вважав, що жінка, яка любить, піклуючись про чоловіка, так висловлює свої почуття. Весь цей затишок, гаряча вечеря.

– Так і я думала, що кохання з боку чоловіка, це не “нагодуй мене”, а давай я тебе зводжу повечеряти.

– Вечеряти поза домом – це дуже затратно.

– Значить, мій чоловік зароблятиме стільки, щоб вистачило на вечері та обіди поза домом. Моя година коштує дуже дорого, зараз, до речі, я не працюю.

– Вибач, що відволікаю, працюй.

Ірина сіла назад на стілець, а Володя взяв із кута свої дві сумки, що привіз учора, склав у них речі, зубну щітку, поклав перед Іриною ключ, взувся і вийшов, зачинивши двері. Іра навіть не вийшла його проводжати.

У метро було багатолюдно, всі поспішали додому. Багато хто їхав із задумливим виглядом. Володимир став на початок вагона і поставив одну сумку на іншу. Відчуття порожнечі у повному вагоні наростало. Воно починалося у порожньому шлунку і швидко розросталося.

До квартири, яку Володя винаймав, він їхав майже годину. Володимир ще два дні тому попередив господиню, що з’їжджає, і за два тижні можна буде заселяти нових мешканців.

Двері квартири несподівано не піддалися, були зачинені зсередини. Володя натиснув кнопку дзвінка. Двічі на місяць господиня приходила сама і робила прибирання. І Володимиру та їй було зручно. Йому не потрібно було нічого мити, та й плата була невеликою і входила до загального платежу, а вона контролювала, що діється у неї в квартирі.

Перше, що він подумав – господиня прийшла робити прибирання, день якраз відповідав. Але двері відчинила зовсім незнайома дівчина.

Кілька секунд обидва дивилися один на одного. Володя ще раз подивився на номер квартири та спокійно сказав:

– Я тут живу.

– А-а-а, заходьте. Хазяйка сказала, що ви вже з’їхали. Я тоді зараз піду.

Дівчина заметушилась по квартирі, але нічого не збирала, а просто бігала туди-сюди. Володя зняв кросівки та пройшов до кімнати.

Дівчина взяла пакет, рюкзак, і стала взуватись.

– Ви светр забули.

Володя взяв із дивана залишену річ і вийшов у коридор.

– Плачете?

– Ні, що ви, вибачте, – вона взяла светр і почала крутити клямку.

Не виходило.

– Її треба в інший бік, зачекайте, – взяв дівчину за руку Володя.

– Якщо вам нема куди йти, можете переночувати, я не проти. Я сам ввів господиню в оману. Але в мене до кінця місяця…

– Так, я знаю, що ви маєте право до тридцятого жити, мені просто нікуди йти.

– Та-а-ак. Проходьте, проходьте, давайте рюкзак.

Він провів її до кімнати та посадив на диван.

– Я жила у подруги два місяці, вона сказала, що це її квартира. Комунальні платежі оплачувала у строк, як домовились. А повернулася сьогодні з роботи, там жінка сидить у квартирі. Запитала мене хто я.

А я й відповіла, що живу тут у подруги. Тоді й з’ясовувалося, що квартиру подруга винаймала, заборгувала господині велику суму, не платила за оренду. Господиня почала мені говорити, що не випустить, доки я не оплачу. Я їй чеки за комуналку показувати стала. А вона – ні! Плати або будемо вирішувати по іншому. Я їй віддала всі гроші, що я мала, тоді вона мене відпустила.

– Що то за подруга така…, – посміхнувся Володя. – Не подруга зовсім. А якщо вони мають бізнес. Ну, трясти тих, хто живе з цією… твоєю…

– Не знаю, я бігла звідти, не озираючись.

– Ясно.

– А Жанна Андріївна раніше моїй матері цю квартиру здавала багато років тому. Мама і дала мені її адресу. Виявилося, що саме квартира вільна. Майже.

– Так. Майже. Я майже з’їхав. Точніше. З’їхав і сьогодні повернувся. Володя, – простяг він їй руку.

– Катя, – вона простягла свою маленьку, худеньку ручку назустріч.

– Їсти хочеш, погодувати тебе?

– Так, я б повечеряла, але…

– Зараз замовимо щось.

– Ой ні, не треба, це все дорого. Може просто сходити в магазин? Я бачила тут поряд.

– Так є.

– Давайте сходимо. Я готувати вмію, не хвилюйтесь. Тут каструлі та тарілки є.

– Я і не хвилююся, – чомусь посміхнувся Володя. – Давай на ти”.

Катерина кивнула у відповідь.

Між рядами в магазині вони йшли поряд.

– Може плов? – Вона обернулася до нього і додала. – На ніч не варто, звичайно, але можна рис із куркою.

– Рис із куркою, – повторив він.

– Чи картоплю відваримо і рибу візьмемо?

– Або картоплю відваримо, мені все одно, я дуже голодний.

– Ой. А скільки в тебе, Володю, грошей?

– Досить, вибирай, що потрібно.

Вона кивнула і почала складати продукти в візок, радячись з ним.

Разом на кухні було весело, навіть весело, і готувати, і вечеряти, і прибирати, мити посуд. Володимир з Катериною не могли наговоритись, обговорюючи одну тему за іншою.

Занадто просто виявилося все, наче сто років вони з нею так жили. Ходили разом у магазин, готували, прибирали.

І не було умовностей, хто чистить, хто миє, хто готує, само собою все гармонійно склалося. Як складаються в одне ціле дві половини. Ось так одразу, несподівано. І більше не розлучаються, бо створені одне для одного.

КІНЕЦЬ.