Чоловік шантажує мене нашими дітьми. Вони його люблять, для них він тато-свято, улюблений татко, яке ніколи не карає, дозволяє стояти на вухах і зовсім не цікавиться їх навчанням.

Це ж не мама, яка тягне на собі всі домашні турботи, все навчання дітей, оплачує комуналку і крутиться вужем на сковорідці, щоб сім’я не занурилася у борги.

Я сама колись потрапила під чарівність Роми. Балагур, душа будь-якої компанії, який умів красиво доглядати та знаходити спільну мову з усіма.

З ним було легко і весело, і це запаморочило мені голову. На світ я тоді дивилася крізь рожеві окуляри, бо життєвий досвід ще не мала.

Мені лестило, що такий популярний хлопець, мрія всіх дівчат нашої компанії, звернув увагу саме на мене. Я думала, що витягла свій щасливий білет.

Ми одружилися одразу після університету, який закінчили за один рік. Спочатку я все ще залишалася під чарівністю його образу, а потім я завагітніла.

Мабуть, у цей момент у мене й увімкнувся мозок. Стали виникати закономірні питання, як, де і на що ми житимемо, адже Рома не затримувався на жодній роботі, основним джерелом доходу була моя зарплата.

Рома з усмішкою мене обіймав і казав, що я надто напружуюсь, адже всі якось живуть, от і ми якось житимемо. А мені якось не хотілося, мені хотілося добре.

Рома обіцяв знайти вже нормальну роботу, але щось не складалося. А коли ми з’ясували, що ми матимемо відразу дві дитини, я взагалі мало не в депресію впала.

Але Рома вміло плів мені якусь нісенітницю, яку я приймала за чисту монету, тому що не хотіла вірити в реальність того, що відбувається в моєму житті.

Декрет був моїм особистим пеклом. У мене голова постійно пухла від проблем. Треба було чимось платити за квартиру, купувати їжу, на дітей теж витрачалися величезні суми.

Якби не регулярна допомога наших батьків, не знаю, як би ми взагалі пережили цей період. Як тільки з’явилася можливість віддати дітей у садок, я одразу вийшла з декрету.

Рому не можна було навіть залишити з дітьми на лікарняному, бо він спокійно міг забути дати їм ліки чи сходити до лікаря.

На мої гнівні відповіді він відповідав, що це його перші діти, ще не звик до ролі батька. Хоча його безладність до батьківства взагалі ніякого відношення не має.

Я виховувалась у сім’ї, де розлучення вважалося ганьбою. Тож для мене це був крайній варіант. Ще й мама весь час капала на мізки, що чоловік не п’є, не б’є, то все в моєму житті добре.

– Ти, голубонько, дуже багато хочеш! Почала будувати сім’ю – стрій, а ти готова пасувати при перших труднощах, – суворо звітувала мене мама.

Які ж це перші труднощі, якщо дітям вже чотири роки? І всі ці чотири роки все трималося тільки на мені, чоловік майже не брав у цьому участі.

Максимум, чого від нього можна було добитися, це щоб він пограв із дітьми, поки я займаюся домашніми справами. Іноді він робив це за власним бажанням, але таке траплялося не щомісяця.

А я все терпіла, все тягла, цього року діти пішли до школи, а моє терпіння скінчилося. Чоловік так само стрибає з місця на місце, роблячи пристойні перерви в роботі, і його не турбує, що ми винаймаємо квартиру і одного разу можемо опинитися на вулиці.

– Розберемося, не кіпішуй! – стандартна відповідь Роми.

А розбиратися доводиться мені. На мені все приготування, прання, прибирання, заняття з дітьми, плюс я працюю і підробляю, щоб сім’ї було, на що жити.

Але й мій терпець не безмежний. Я втомилася тягнути все одна, про що й сказала чоловікові. Мені здається, що краще буде, якщо ми розлучимося.

– Тобі діти не пробачать нашого розлучення, – з усмішкою заявив мені чоловік.

І це проблема, тому що тата діти люблять набагато більше. Він не втомлюється, може з ними пограти, його не хвилює ні порваний одяг, ні бардак, ні проблеми у школі. Тато завжди у гарному настрої, з татом завжди свято.

А вся рутина та неприємні обов’язки – це все на мені. Звісно, ​​за що мене любити? У цьому віці діти поки не усвідомлюють, що їм на благо, а що на шкоду.

Чоловік має всі можливості настроїти дітей проти мене. Його думка для них багато важить. Ще й мої батьки категорично проти розлучення.

– Подумай про дітей! Для них це буде жахливою травмою на все життя! – соромить мене мама.

А про мене хтось подумає? Я що, кінь, на собі все це тягти? Чоловік баластом висить на ногах, від нього ніякої допомоги, він чудово влаштувався на моїй шиї.

Подруга радить залишити дітей батькові, але як я це зроблю? Він навіть квартиру винайняти не зможе, бо не заробляє. Як я залишу дітей йому?

– Нічого, проте діти побачать, що тато у них не такий уже й чудовий, – наполягає подруга.

Я не знаю що робити. Піти з дітьми – вони насправді ненавидітимуть мене, оскільки позбавила їх такого чудового тата. Залишити їх чоловікові – я збожеволію від занепокоєння, чи поїли вони хоч щось, де вони живуть, у чому ходять до школи.

Але й залишатися одруженим я більше не хочу. Набридло все тягнути самостійно і терпіти глузування чоловіка, який як сир у маслі катається тільки завдяки моїм старанням.

КІНЕЦЬ.