Ось уже десять років я просила чоловіка відремонтувати нашу кухню, але він завжди знаходив відмовки.

То він не мав часу, то грошей, то бажання.

Але варто було його сестрі попросити про це – як він тут же взяв відпустку і взявся за справу.

Бачачи, як він вкладає стільки старань у чужий будинок, я почувала себе обділеною та забутою.

Якось увечері, коли він повернувся додому після чергового дня роботи у золовки, я не стрималася.

“Чому ти можеш робити ремонт у своєї сестри, а наша кухня чекає роками?”

– Запитала я, намагаючись приховати сльози.

Чоловік подивився на мене здивовано.

“Я просто хотів допомогти сестрі, не думав, що це тебе так зачепить”, – відповів він.

“Але ти розумієш, як це виглядає з боку?

Мені здається, що ти цінуєш її прохання вище, ніж мої”, – продовжувала я, відчуваючи, як накопичуються образи.

Ми сіли та серйозно поговорили.

Чоловік визнав, що недооцінював мої почуття і просто хотів виручити сестру, яка опинилася у скрутному становищі.

Він пообіцяв, що як тільки закінчить з її кухнею, одразу візьметься за нашу.

Ця розмова допомогла мені зрозуміти, що моя образа була викликана не стільки самим ремонтом, скільки почуттям неуваги до моїх прохань.

З того часу чоловік став уважнішим до моїх слів, і ми навчилися краще розуміти один одного.