Нашому шлюбу вже два роки, і ми маємо чудове маля, якому всього рік. Живемо ми у квартирі моїх батьків, а останнім часом я почала відчувати, що в будинку у мене не одна, а дві дитини.

Мій чоловік, безумовно, добра людина. Він не палить, не п’є і не скандалить.

Іноді допомагає по дому або сидить з дитиною – але це і є вся його допомога.

Як голова сім’ї, він не виконує своїх обов’язків: його заробіток навряд чи вищий за мій, і більшість відповідальності в сім’ї лежить на мені.

“Чому я завжди маю приймати рішення?” – Запитала я його одного разу, коли ми обговорювали чергове питання домашнього господарства.

“Ну, ти ж знаєш, як краще,” – відповів він, посміхаючись і не розуміючи суть проблеми. Ця заява змусила мене замислитись про наш шлюб.

Я люблю його, але мені потрібен партнер, а не ще одна дитина, яку потрібно доглядати. Одного вечора, коли син уже спав, я вирішила серйозно поговорити з чоловіком.

“Мені потрібна твоя участь не тільки у догляді за дитиною чи будинком,” – почала я.

“Мені потрібен партнер, який візьме на себе частину відповідальності, у тому числі й фінансову.” Він вислухав мене, здавалося, вперше розуміючи, що я відчуваю.

“Я зрозумів, – сказав він, – я дійсно повинен більше включатися до сімейних справ.

Давай разом планувати наш бюджет і майбутнє.” З того часу ми почали працювати над покращенням нашого партнерства.

Чоловік почав активніше брати участь у сімейних справах, і я відчула, що я маю не тільки чоловіка, але й справжнього супутника життя.

КІНЕЦЬ.