Я і Марк були разом уже сім років, але він все не наважувався зробити мені пропозицію, хоча я відчувала, що ми обоє готові до шлюбу.

Мені здавалося, що йому просто потрібний поштовх, щоб перейти до наступного етапу наших стосунків.

Тому я вирішила вчинити надто безрозсудно: завагітніла, сподіваючись, що це підштовхне його до вирішення. Коли я повідомила Марку новину, його реакція була зовсім не такою, якою я очікувала.

Він зустрів мої слова з явним невдоволенням. “Ти що наробила? Я ж казав, що поки не готовий до дітей,” – з докором сказав він.

“Але, Марку, це наша дитина.

Може, це саме те, що нам потрібно, щоб рухатися далі,” – намагалася я переконати його, але він стояла на своєму.

“Я не хочу цю дитину, і тим більше не збираюся через це одружуватися.

Я підтримуватиму дитину фінансово, але наші відносини закінчуються тут і зараз”, – різко відповів Марк. Ці слова були для мене як удар. Я не могла повірити, що людина, з якою я була стільки років, може так відреагувати.

Але я була рішуча йти до кінця, вірячи, що зможу змінити його думку. “Я триматимуся за нас обох, за нашу майбутню дитину.

Я вірю, що ти ще можеш змінити своє рішення”, – сказала я, намагаючись зберегти спокій і гідність. Мої слова, здавалося, не досягли його серця.

Залишившись одна з цією новиною і переповнена рішучістю, я розуміла, що шлях, який я вибрала, буде непростим. Але в глибині душі я все ще сподівалася, що любов і відповідальність, зрештою, спонукають Марка переосмислити свою позицію.

КІНЕЦЬ.