Ганна Дмитрівна тихо йшла додому. Березень уже добігав кінця, було тепло, сухо.

Ноги гули після роботи. Довелося працювати за двох, напарниця заслабла. У звичайному магазині це не в супермаркеті за касою сидіти. Принеси, забери, запакуй, підрахуй, та й не обрахуй.

Але Ганна свою роботу любила, любила і з покупцями спілкуватися. Багатьох особисто знала. Втомлювалася, але роботу кидати не збиралася. До пенсії дотягне, а там подивиться. Поки ще їй всього лише 50 років буде.

Хотілося спокійного життя на старості, але несподівано приїхав син із сім’єю – дружина, двоє дітей. Щось не склалося у них у великому місті, приїхали у рідне село. Житла немає, мати одна у домі. Дім, правда, невеликий, але свій. Город, сад, п’ять курочок – що ще треба самотній жінці?

Але із приїздом сина почалися проблеми. Іноді й додому повертатися не хотілося, тому вона не відмовлялася, якщо хтось просив підмінити.

– Мамо, ти чому так довго? Я їсти хочу, – сказав якось Олег.

– У тебе є дружина, чому не приготувала? Діти також не їли?

– Вона пішла на нігті.

– А я прийшла з роботи. З восьмої до восьмої. Я не голодна, тому одразу піду відпочивати, до восьмої мені знову на роботу.

– Знову до вечора? Ти про онуків зовсім забула. Ліза тобі дзвонила, хотіла, щоб ти дітей забрала із садка. Чому слухавку не взяла? Ти нас ігноруєш?

– Я на роботі. Вже попереджала, щоби мене не відволікали. І як я їх заберу, якщо працюю до восьмої?

– А Лізі на нігті треба. Там запис по часу. Могла б відпроситися, помінятися. Довелося переносити. Тепер вечері нема.

– І мені багато чого треба, але я працювала. Твоя Ліза вдома сидить. А вечері і так би не було. У морозилці пачка вареників, варіть.

– Ми вже з’їли.

– Картопля, макарони.

– А з чим? Більше нічого нема, ти нічого не принесла? Навіть ковбаси нема.

– Ні. Вирішуйте самі. У тебе є дружина. Потрібно було купити.

– Мамо, це що, страйк? Ми не маємо грошей.

– Ні, ще не страйк. Просто я стомилася. На нігті гроші є, вчора були на вії. До цього були нові чоботи для Лізи. Куртки для дітей. Я все розумію, але я вас пів року годую, а ви навіть хліба не купили. Мені також треба оновити гардероб – весна. Починайте крутитися самі. А то Ліза не працює, а гроші витрачає.

– Який гардероб? Мамо, тобі навіщо? У тебе все є.

Ганна пішла у свою кімнату і лягла спати, але заснути не могла. Вона чула, як повернулася Ліза, як вони сварилися із сином, як дітям варили макарони. Для них це улюблена їжа можна і без м’яса. Чутність у хаті була хороша, син із невісткою думали, що мати спить.

– А може, її заміж видати? Потрібно знайти чоловіка з житлом. Переїде і будинок звільнить. Спокійніше буде. Так важко з нею. Всі негаразди робить. Я б і картоплю не стала садити, купити все можна. Правда, Олежику?

– Мати буде проти. Тут вона господиня. Та й батька вона дуже любила.

– Покохає й іншого! Піде до чоловіка, хай там і командує! У мене є на прикметі, самотній та з квартирою.

– Ти звідки його знаєш?

– Поки нігті робили, розповіли. Чоловік самотній, хороший, не гульбанить. Чим не наречений?

– То ти давно це вигадала?

– Не дуже. Просто набридло все. Працює, приходить пізно, дітей могла б із садка щодня забирати. Ні, у неї робота на першому місці, город. Краще без неї.

– Гаразд, спробуємо. Мені й самому набридло з нею жити. Тільки як ми без неї, що їсти будемо?

– Ой! Що є? Все! Самі собі хазяї. Та й народу менше на один рот буде. Не треба відкладати. Завтра призначимо зустріч. Він і сам мріє про хорошу господиню.

Ганна лежала і все чула. Сон зовсім не йшов. Це значить, що вирішили. Приїхали і її збираються заміж видати та ще й виселити! Для них це те саме. Зовсім знахабніли, добре невістка, але й син туди ж! А хто всі ці роти пів року годував? Все!

Ганна нарешті заснула…

…О сьомій вона була вже на кухні. Зварила собі кашу, попила каву, вимила посуд. Вчорашні тарілки, кухлі, так і залишилися лежати в мийці й біля неї. Сьогодні вона мала роботу всього лише до третьої години. Потім вона планувала піти по обновки.

– Мамо, а ти сьогодні раніше з роботи прийдеш? – на кухню зайшов Олег.

– Не знаю як вийде.

– А сніданку нема?

– Ви ж кашу не їсте.

– І ковбаси нема? Навіть канапок нема як зробити? А із собою що взяти?

– У дружини спитай. А ковбаси й увечері не було. Ти ж бачив.

– Ліза спить.

– Все, мені пора на роботу.

Ганна насипала курям черпак зерна, поміняла воду, переодяглася й пішла.

– Ти не затримуйся! У нас діло до тебе є! – гукнув услід син.

– Ну ми ще подивимося, хто кого, – подумала Ганна.

Настрій у неї був веселий.

– А ти чого вся сяєш? Заміж зібралася? – запитала її напарниця Світлана.

– А може й зібралася! Уявляєш, що мої надумали. Заміж мене видати і з дому збагрити. Я, й зі свого будинку! Чекайте!

– Це все Ліза. Твій син на таке не здатний.

– Не здатний? Він не проти! От думаю, як мені їм віддячити.

– Тут і думати нема чого. Гнати їх пора.

– Пора. Тільки дітей шкода, куди вони мали.

– Ну, жили до того, як приїхали. Нехай до матері Лізи йдуть, її видають заміж. Вона має будинок у сусідньому селі. Там глухе село, а вони хочуть жити в місті, чи хоча б у великому, як у нас. У мене будинок гарний, постарався мій покійний Василько. А там навіть воду треба носити.

– Їм саме те.

– Я теж так вважаю. З нігтями й віями буде куди сходити. Посміялися з тобою і дуже легко стало. Уявляєш, сьогодні нареченого мені приведуть. А мене й не попередили. Просто сказали не затримуватись. А я затримаюсь!

– Кіно! Прямо серіал! Може тобі потрібна допомога? Підтримка моральна. Завтра розкажеш наступну серію – як наречений, як зустріч.

Ганна, як і хотіла, пішла по обновки. Кофточки, туфлі на літо, костюмчик домашній, сарафан. Зайшла в кафе, щоб удома не їсти. Прийшла аж до сьомої.

Вона відкрила двері й остовпіла.

– Мамо, де ти ходиш?! Тебе чекають! – з порога почав говорити їй син.

– Та ви чого?! – ахнула жінка. – Так у мене ж щодня одне й те саме. В магазин заходила. Всю зарплату витратила. Ото тільки хліба й принесла. А у вас що гості?!

Ганна помітила чужі черевики у коридорі.

– Мамо, це в тебе гості! – сказав син і когось покликав.

Ганна глянула на гостя і ледь стримала емоції. Їй стало смішно.

– Знайомтеся – Іван Петрович, Ганна Дмитрівна.

– А ким це ви нам є, дідусь Лізи?

Іван Петрович хоч і намагався тримати себе у формі, підстригся, поголився, але вік було не сховати. Сімдесят із хвостиком, воно зовсім не вісімнадцять, і навіть не п’ятдесят. Ганна в дочки йому годилася, а вони його в наречені записали.

– Мамо! Це не дідусь Лізи! Іван Петрович шукає жінку, гарну, хазяйську.

– Хатню робітницю? Нарешті наша Ліза вийде на роботу. Я рада за вас.

– Мамо, він до тебе!

– Я на роботу не скаржусь. Міняти її не збираюся. Підробляти, поки твоя кігті точить, теж не буду.

– Мамо! Він зовсім з іншого приводу.

– Невже заміж кликати прийшов мене? А що? У вас велика квартира?

– Кімната, кухня. Тридцять два квадрати. Мені вистачає. І на двох вистачить. Ви мене влаштовуєте.

– А мені там тісно буде. Одна кімната замість трьох, сад, город. Ні.

– Ні?! Мамо, ти щастя свого не бачиш! Де знайдеш такого ідеального чоловіка? Не гульбанить, порядний.

– Значить слабий. Ліки які приймаєте? Я доглядальницею бути не збираюся.

Чоловік швидко закліпав очима й замовк. До такого він був не готовий. Йому сказали, що наречена не буде проти, а виходить якась нісенітниця. Він підвівся і не прощаючись пішов.

– Що це було? Хто вигадав мене видати заміж?

– Мамо, ну ти ще молода. У тебе має бути особисте життя.

– Так, я молода ще виходити заміж за старого, а ви молоді, починати самостійне життя.

– Та чи довго йому лишилося?! Потерпіла б. Зате квартира тобі залишилася б.

– У мене все є.

– У тебе є я, онуки. Нам теж треба.

– От і доглядай цього діда. А він залишить тобі квартирку.

– Нашій родині там тісно.

– Шукайте, де не тісно. Наречених більше шукати не треба, не турбуйтеся. Краще шукайте собі житло, даю вам три дні. Ні – два. Мені ще після вас прибрати все треба. Я маю свої плани.

– Мамо, ти чого?! Це і мій будинок теж!

– Будинок поки що тільки мій. У тебе навіть мізерної частки нема. Ти всього лише прописаний. Один ти! Тож пожили й вистачить. Я знаю, що набридла вам. Будьте такі люб’язні, звільніть себе від моєї присутності. Два дні і не більше. На вас до речі, чекає мама Лізи. Якщо нічого не знайдете, живіть у неї. Для переїзду можу дати багато великих коробок. Лізі робити нічого. Вранці нехай в магазин підходить і збирається. Тобі звідти машиною на роботу ще ближче їздити.

– Ти нас виставляєш?

– Не треба встановлювати свої правила в моєму домі й вирішувати все за мене, а при цьому жити за мій рахунок.

– Мамо! Навіщо ж так одразу? Може, ми залишимося?

– Ні. Аж раптом у вас ще ідеї будуть. У космос мене запустити, на місяць, у плавання по сьому світу? Я все сама придумаю і вирішу. Я ж у вашу родину не лізу, хоч могла б. Твоя Ліза не працює, гроші витрачає, а на їжу їх нема. Дітьми не займається. Привела, відвела, посадила з телефонами і все. А ще сама з сусіднього села. Це я так сказала просто для інформації. Збирайтеся, не заважатиму вам.

Ганна пішла спати. Скоро все скінчиться. Заснути знову не могла, сон останнім часом став дуже поганим. Син із невісткою знову сварилися. Було тихіше, але чути.

– Ти рада?! Ми їдемо! Збирай речі.

– Ми?! А чому ми?! Чому не Ганна Дмитрівна? А куди?

– До твоєї мами!

– Я не хочу! Там жодних умов. Там…

– Раніше треба було думати, коли від моєї матері хотіла спекатися. Ну і решта теж.

– Що інше?

– Все. Збирайся.

Ганна Дмитрівна поспішала додому – незабаром розпочнеться її улюблений серіал.

Давно вона дивилася телевізор. З роботи на кухню, сон, робота. І так по колу…

Ще вчора родина сина поїхала. Вона вже навела після них порядок.

Невістка образилась і навіть не попрощалася, а син все ж обіцяв іноді приїжджати…

КІНЕЦЬ.