Я — самотня старенька, яка проводить дні у компанії свого кота. Мої сини поїхали в місто за найкращим життям і, здається, забули про свою стару матір.

Я все ще пам’ятаю той день, коли вони сказали, що це тимчасово, що вони повернуться… Але йшли роки, і обіцянки залишилися лише словами.

Кожен день народження, кожне свято я дзвоню комусь з них. “З днем народження, любий! Як твої справи?” — тепло вітаю їх по телефону.

“Дякую, мамо! У нас все добре, але я дуже зайнятий,” – відповідають вони, і розмова скоро закінчується обіцянками зателефонувати пізніше.

Особливо важко було, коли настав мій день народження, і ніхто не зателефонував.

Сиджу біля вікна, дивлюся на стежку, що веде до будинку, сподіваючись побачити когось з них, але все, що я бачу, це листя, що падає з мого яблуневого дерева.

Фінансова допомога? Ні, я про це навіть не заїкаюся.

Я живу скромно, купуючи у сусідів муку для хліба, іноді дозволяючи собі розкіш купити молоко. Яблука зі свого дерева – ось мій порятунок.

“Може, вони приїдуть, якщо трапиться щось серйозне? Може, тільки на моєму похороні вони згадають про моє існування?” — сумно шепочу я своєму коту.

Але навіщо ці думки? Я хочу, щоб вони прийшли, поки я ще тут, щоб поділитися останніми днями, сміхом та спогадами.

“Можливо, якось, мої любі…” – кажу я, крізь сльози, дивлячись на стару фотографію, де ми всі разом, щасливі та єдині.

КІНЕЦЬ.