– Юля? – Почула дівчина в телефоні незнайомий чоловічий голос.

– Так, – невпевнено відповіла вона.

– Вітаю, ти стала дорослою! – радісно вимовив незнайомець.

– Дякую, звичайно, – Юлі сьогодні виповнилося вісімнадцять.

– А ви хто?

– Я твій тато. Давай зустрінемось. У мене для тебе є подарунок.

– Давайте, – відповіла здивована Юля…

***

Олександр та Ніна розлучилися, коли доньці було три роки.

Історія банальна: «справжнє кохання», побутові проблеми, народження дитини, зрада з тією, яка «ніжніша, спокійніша і розумніша».

Ділити при розлученні не було чого. Родина жила з батьками Ніни. Олександр просто зібрав свої речі та пішов.

Більше його ніхто ніколи не бачив. Він кудись поїхав разом із своєю новою пасією.

Через якийсь час батьки Ніни продали свою трикімнатну квартиру та купили дві однокімнатні: виконали бажання донки жити окремо. Юля на той час пішла до школи. Ось із того моменту вона себе і пам’ятала.

Пам’ятала, що вони жили з мамою дуже бідно. На зарплату няні у дитячому садку сильно не розгуляєшся. Вранці – традиційна каша, найчастіше гречана чи пшоняна. Увечері – відварена картопля з чимось із маринованих овочів.

Закруток у хаті було вдосталь: дідусь із бабусею постачали. У них була невелика ділянка, на якій стояли сарайчик для інвентарю та альтанка для відпочинку, повита плющем.

Незважаючи на деякі незручності, Юля дуже любила там бувати. І найбільше тому, що бабуся там її відгодовувала. Чого тільки вона не приносила із собою! І салат, і м’ясо, яке тануло в роті і пиріжки…

А ще бабуся балувала внучку чимось солоденьким на канікулах. З першого до одинадцятого класу дівчинка проводила їх тільки в неї.

Весь час Юля жила з мамою. І це був період справжнісінької аскетики: вранці – каша, увечері – картопля… Нічого іншого мама не готувала. Казала, що нема грошей. І на обновки – також немає. Юля заношувала речі до дірок і тільки потім мама купувала їй щось на виріст.

Про іграшки, книжки, якісь дівчачі хотілки – і мови не могло бути. Юля навіть не заїкалася на цю тему.

Якби не бабуся з дідусем, вона б ніколи нічого подібного не мала.

А так: Юля замовляла подарунки на день народження, на Новий рік і люди похилого віку купували все, що вона просила.

Розуміючи, що це буває двічі на рік (8 Березня – не береться до уваги: цього дня дідусь із ранніх років справно дарував онуці квіти), Юля ретельно продумувала, що саме вказати у списку подарунків, щоб потім більш-менш нормально протриматися до наступного року. .

Так і жили.

Мати Юлі ніколи не намагалася влаштувати своє особисте життя. Сторонніх чоловіків у будинку дівчинка не бачила жодного разу. Якось, класі в п’ятому, вона запитала у мами про батька і отримала чітку, різку відповідь:

– Твій батько нас зрадив. Ніколи не нагадуй мені про нього.

Юля не нагадувала…

І ось тепер цей дзвінок…

***

Про те, що зустрічається з батьком, Юля нікому не сказала. Дуже хвилювалася, коли їхала у призначене місце. Готувалася висловити «зраднику» все, що про нього думає.

Але…

Вона чомусь одразу його впізнала. Батько підійшов, обійняв її, не кажучи жодного слова. У цих обіймах Юля відчула себе напрочуд комфортно.

– Як ти мене знайшов? – Зніяковіло запитала вона.

– Ображаєш, доню, – широко посміхнувся Олександр. – У соцмережах, звичайно. Причому давно знайшов, спостерігав за тобою, чекав, коли тобі виповниться вісімнадцять.

– Навіщо? – не витримала Юля. – Ти ж не платив аліменти! Чого раптом така радість?

– Як не платив? – щиро здивувався батько. – Ще й як платив!

– Ти обманюєш! – обурилася дівчина. – Ми з мамою буквально виживали. Якби не бабуся з дідом.

– Нічого не розумію, – батько виглядав розгубленим. – Я регулярно надсилав гроші, причому дуже пристойні. Я ж, дочко, на заробітки поїхав, там і залишився, зарплата в мене – ого-го! Та ось, дивись, – він дістав із гаманця стос чеків, – взяв із собою. Як відчував…

Юля миттю переглянула папірці. Розмір аліментів її вразив:

– Дивно, – промовила вона. – У нас вічно не було грошей… На найнеобхідніше…

– Ну, про це ти в мами спитай. Хоча… Я чомусь не здивований. Вона ніколи не вміла господарювати.

– Не говори так про маму, – насупилась Юля.

– Ні, звичайно, не буду. Тільки ти повинна знати, що всі ці роки я не забував про тебе, гроші посилав, щоб ви нічого не потребували…

– А зустрітись – слабо було? – кинула у відповідь Юля.

– Та я намагався з твоєю мамою домовитися, тільки вона категорично проти була. А я живу за тисячі кілометрів… Ти зрозумій: приїхати сюди і поїхати ні з чим – який у цьому сенс?

– А зараз який? – Юля продовжувала ображатися.

– Так ти ж повнолітньою стала. Тепер я можу з тобою спілкуватися без посередників.

– Зрадів? Тобі що, спілкуватися більше нема з ким? – вигукнула Юля.

– Чому нема з ким? Я одружений, маю двох дітей. Твої брати, між іншим. І стосунки у нас чудові.

– Тоді навіщо тобі це? – не вгамовувалася Юля.

– Як навіщо? Ти ж моя дочка. Гаразд, не будемо про минуле, його вже не зміниш. Я приїхав тобі зробити подарунок.

– Подарунок?

– Так. За всі ті роки, що не міг…

– Цікаво, як ти це компенсуєш?

– Я купив тобі квартиру… Ось ключі…

Юля витріщила очі:

– Квартиру? Мені?

– Ну так. Щоправда, однокімнатну. Але це краще ніж нічого. Як думаєш?

Юля більше не могла стримуватись, кинулася на шию до батька і прошепотіла:

– Дякую тату…

Олександр посміхнувся:

– Це ще не все. Ти, наскільки я знаю, вчитися заочно вступила?

– Так…

– Отже, можеш жити і працювати будь-де?

– Ну так…

– Тоді поїдемо зі мною. Я тебе на роботу влаштую. У нас ти набагато більше зароблятимеш. Тобі потрібно квартиру облаштувати.

– Не знаю…

– А що тут знати? Повір: тобі сподобається. Житимеш із нами. У мене великий будинок, місця всім вистачить. Брати дуже хочуть познайомитися з тобою. А щодо моєї дружини, то вона прийме тебе як рідну…

– Мені треба подумати. З мамою поговорити… Хоча… Чого з нею розмовляти? Вона ж мене обманула! Обікрала, по суті!

– Не гарячкуй, – зупинив доньку Олександр. – Спочатку з’ясуй: що та як. І ще: на роздуми маєш два дні. Я не можу довше затримуватись. Робота…

– Добре, тату, я постараюся вкластися…

– От і відмінно. Так що?  Поїдемо квартиру дивитися?

Юля заплескала в долоні…

***

– Мамо, чому ти мене обманювала? – Юля уважно спостерігала за реакцією матері.

– Я?! Ти що несеш? – обурилася мати. – Що значить обманювала?

– Куди ти діла гроші, які надсилав нам батько?

– Та як ти смієш?! – вигукнула Ніна, у якої всередині все застигло. – Які гроші?! Він нам ні копійки не дав!

– Невже? – У голосі дочки пролунала зневага. – Я бачила чеки за аліменти!

– Чеки? – Ніна безпорадно опустилася на стілець, бо ноги її не тримали. – Які чеки?

– Мені тато показав…

– Тато… Він що, приїхав? – остаточно розгубилася Ніна.

– Так, він тут. Я щойно його бачила.

– Як ти могла зустрічатися з цією людиною? – Ніна взяла себе в руки і стала сваритися на дочку, – чому мені нічого не сказала?

– Тому що я виросла, мамо. Чи ти думала, що я завжди робитиму тільки те, що ти мені дозволиш? Так от: тато подзвонив, і я вважала за потрібне з ним зустрітися.

– Ну, і що він тобі наплів? – Ніна була не в собі від злості. – Що твоя мати – негідниця, що сама родину зруйнувала? А про свої загули розповів? Чи промовчав? Звичайно! Йому ж виправдатись перед тобою треба! Заради цього він тобі не такого наговорить! А ти слухай! І вір йому! Обов’язково! Матері навіщо вірити? Вона ж життя твоє зіпсувала!

– Ми про тебе взагалі не говорили, – твердо сказала Юля, щоб мама заспокоїлася. – Просто я на нього налетіла, мовляв, ти нам не допомагав і таке інше, а він папірці показав… Мамо, скажи, куди ти стільки грошей поділа? Чому ми так бідно жили? Маючи такі аліменти, ти могла взагалі не працювати!

– Мала ще, щоб матір судити! – кинула у відповідь Ніна. – З якого дива я повинна перед тобою звітувати?

– Та не звітувати… Я зрозуміти хочу. А то в мене таке почуття, що ти мене не лише батька позбавила, а й обманула. Рідна мати обманула! Ти це розумієш?

– Не розумію … Як ти можеш таке думати? – Ніна розплакалася, – та я як краще хотіла…

– Мамо, не плач, просто розкажи…

– Що розповідати? Ти навіть не уявляєш, як важко ростити дитину одній!

– Мамо, навіть не починай. Я все пам’ятаю… І ще пам’ятаю, в якій бідності ми жили… Я, коли бачила, що дівчатка в класі апельсини їдять, так на них дивилася… Але ж я не скаржилася… Вірила тобі, що в нас грошей немає. А вони, виявляється, були! Мої гроші! Батько на мене їх надсилав! Куди ти їх дівала?

Бачачи, що дочка налаштована рішуче, Ніна наважилася зізнатися:

– Гаразд, якщо така справа, слухай. Я тоді ці гроші збирати стала. На майбутнє. Адже аліменти лише до вісімнадцяти років, а потім що? Дуже багато зібрала. Частину на депозит поклала. Частину вклали в акції. Частину – подрузі позичила під відсотки…

– І що?

– Мені просто не пощастило, розумієш? На депозиті гроші дуже знецінилися. Акції – доходу не давали, а потім і зовсім те підприємство збанкрутувало. А подруга… Спершу тягла… І з відсотками, і з боргом. А потім за кордон поїхала… Ось, власне, й усе. Є в мене в запасі певна сума, але це на екстрений випадок.

– Виходить, ти усі гроші профукала! – Вигукнула Юля, – а мене все життя у всьому обмежувала?!

– Виходить, так, – погодилася Ніна, не знаходячи в собі сил виправдовуватися.

– Ясно, – Юля відчула, як безжальний холодок пробирається в душу, – тоді знай: поки ти грошима розкидалася, батько не лише заробляв, а й збирав їх. І це при тому, що у нього двоє дітей… Він мені квартиру купив, мамо… Тому і приїхав… Щоб з повноліттям привітати…

– Квартиру? Не може бути! – Вигукнула Ніна, не вірячи своїм вухам, і безпорадно додала, – та обманює він!

– Ні, мамо. Квартиру тато мені вже показав. Ось ключі…

Ніна замість того, щоб порадіти за дочку, розгублено мовчала.

– І ще, – у голосі Юлі з’явилися металеві нотки, – він кличе мене з собою. Обіцяє допомогти із роботою. Пропонує жити у його будинку. Там у мене є брати… Чесно кажучи, спочатку я засумнівалася, чи мені треба їхати: як же ти? А тепер достеменно знаю: я поїду з батьком. Він навчить мене правильно жити.

Юля поїхала.

Більше року не дзвонила. Образилася. Дуже. Навіть коли на сесію приїжджала, зупинялася у подружки.

Олександр вважав, що вона не права і врешті-решт її переконав:

– Не можна так, дочко. Мама в тебе одна. І вона любить тебе. Так, вона помилилася, але ж це не кінець світу. Усі помиляються. Не можна її судити. Тим більше – тобі. Подумай про це…

Через якийсь час Юля помирилася з мамою.

Якось, коли вона їй дзвонила, Ніна попросила покликати до телефону батька.

– Дякую тобі, Сашко, – тихо сказала вона, – за доньку…

– Це тобі дякую за неї, – відповів Олександр, – а ти… пробач мені, Ніно, за все вибач…

КІНЕЦЬ.