– Так і скажіть, що не було ніякої сумки, а Ви все це вигадали для того, щоб себе виправдати, – картала мене невістка.

Люда ніяк не могла повірити в те, що одна сумка з багатьох, які я передавала, загубилася – і це якраз були гостинці для них.

– Ніколи нічого не пропадало, а тут таке, – фиркнула Люда і пішла дуже зла і ображена на мене.

Мені вже так ця ситуація набридла, що словами не передати. Невістка мені не повірила, хоча я кажу чисту правду – одна сумка з передачі і справді загубилася.

А ще, вона мене постійно звинувачує в тому, що я доньку люблю більше, ніж сина.

І як би я не старалася, довести їй що це не так, я не можу. В очах невістки я постійно погана, як би я не старалася їй вгодити.

Насправді, я обох дітей люблю однаково, і намагаюся в рівних частинах допомагати, але невістці цього не докажеш.

До того, як я поїхала в Італію, ми жили доволі скромно. Син одружився і пішов жити до сватів, вони люди дуже багаті, але заощадливі, якщо не сказати скупі. І донька їхня, невістка моя, в них вдалася – така ж ласа до грошей.

Сину моєму від них не раз діставалося за те, що він до них без нічого прийшов. І що батьки йому нічого не дали.

А що я могла дати, якщо у самої нічого не було.

У мене є ще донька. Вона теж заміжня, живуть з зятем у мене вдома.

Невістка мені докоряє, що я допомагаю лише доньці, а про сина забула.

Щоб хоч якось виправити ситуацію, я на заробітки і поїхала, щоб грошей заробити і дітям своїм допомогти.

В Італії я вже 12 років, і за цей час трохи щось та й заробила, на себе жодного євро не витратила, все дітям.

Перше, що я зробила, це я сину купила машину, щоб свати з невісткою перестали його картати, що він прийшов до них з пустими руками.

Потім я підскладала ще трохи грошей, і доньці квартиру купила, щоб вони жили окремо.

Таким чином, я була впевнена, що дітей я забезпечила, і тепер можна і про себе подумати. Коли я приїду додому назавжди, мені теж десь треба жити. Я хочу свою хату до ладу привести – роблю капітальний ремонт, і добудовую ще 2-й поверх з балконом.

Дітям зараз я гроші не даю – ні сину, ні доньці, бо самій тепер треба. Не знаю, скільки часу ще зможу працювати на заробітках, а будову хочеться швидше закінчити.

Нещодавно я приїхала додому у відпустку, привезла з Італії з собою аж 8 сумок з гостинцями, бо треба ж було усім щось привезти.

І треба ж було, щоб одна сумка по дорозі загубилася, а там якраз були подарунки для сина з невісткою.

Ми їхали з Італії великим автобусом, потім пересідали на буси, кожен в свій район, і напевно, одна моя сумка не в той бус потрапила, водій пояснив, що таке, на жаль, буває.

Може, мені її і повернуть ще, але так виходить, що я доньці всього навезла, а сина знову обділила. Невістка просто не вірить в історію з сумкою, яка загубилася.

Тепер я знов погана мама, яка дбає лише про доньку, а про сина з невісткою забула.

От чесне слово, я втомилася від цього – постійно доводити, що я сина люблю нарівні з донькою.

Ні син, ні невістка до мене ще не прийшли. Отака їхня вдячність. Одні лише докори, що я роблю різницю між дітьми.

Якщо та сумка не знайдеться, то навіть і не знаю, що робити, і як довести невістці, що вона таки була.

Джерело