Я завжди думав, що бути добрим батьком – це моя головна місія. Після того, як моя дружина пішла з життя зарано, я залишився один із трьома нашими дітьми.

Я працював невтомно, щоб забезпечити їм гідне майбутнє, а моя мама допомагала мені, поки я був на роботі. Зараз я живу в будинку для літніх людей, оточений спогадами про минулі дні.

Часто запитую, де я міг помилитися, адже мої діти, здавалося б, віддалилися від мене.

Вони відвідують мене раз на півроку, та й то не завжди і не всі. Кожен рідкісний дзвінок від них змушує моє серце завмирати від радості, але ця радість швидко випаровується.

Якось, сидячи у своїй невеликій кімнаті і перебираючи старі фотографії, я повернувся і побачив старого друга, який приїхав відвідати свого родича.

“Як ти, старий?” – спитав він, помітивши моє занурення у роздуми. “Ох, та просто згадую,” – відповів я, намагаючись посміхнутися. “Знаєш, іноді думаю, що мої діти мене забули.” “Не кажи так.

Ти ж знаєш, наскільки життя може бути завантаженим,” – заспокоїв він мене, але я відчував у його голосі нотку жалю.

Ми говорили про життя, про наші радощі та помилки. Ця розмова змусила мене замислитися над тим, що, можливо, я надто багато часу приділяв роботі, намагаючись замінити їм брак уваги.

І, можливо, мої діти теж страждали від цієї відсутності, але ніколи не говорили мені про це прямо. Коли ми з другом прощалися, він сказав мені: “Не суди суворо себе та своїх дітей.

Усі ми вчимося на помилках. Є ще час все виправити”. Я залишився сам зі своїми думками, розмірковуючи про його слова.

Може, мені дійсно варто поговорити з дітьми відвертіше, спробувати зрозуміти їх і, можливо, виправити ті помилки, які ми зробили на цьому довгому шляху?