Мій чоловік, 43-річний викладач університету, завжди був привабливим та розумним чоловіком. Студенти захоплювалися ним не лише за професіоналізм, а й за особисті якості.

Але нещодавно стався інцидент, який змусив мене замислитися багато про що… Якось, коли чоловіка не було вдома, до порога нашого будинку підійшла молода дівчина.

Я побачила її через дверне вічко: вона була однією з його студенток. З собою вона принесла квіти та книгу.

Я впустила її, думаючи, що це просто дружній жест.

Насилу підбираючи слова, вона зізналася, що закохалася в мого чоловіка.

“Я знаю, що це звучить дивно, але я відчуваю, що ми з ним – споріднені душі. Може, вам варто піти від нього, щоб дати нам шанс?”

– Сказала вона з надією в голосі.

Я була приголомшена, але постаралася зберегти спокій. “Послухай, я розумію, що зараз ти переповнена почуттями, але ця закоханість, швидше за все, тимчасова.

Ми з чоловіком разом багато років, і наші стосунки побудовані на глибокому порозумінні та повазі”, – пояснила я їй. Вона слухала мене, але в її очах все ще тліла надія.

“Я просто знаю, що це щось особливе”, – наполягала вона, покидаючи наш будинок. Після цього інциденту я довго думала, що мені робити. Чи я маю обговорити це з чоловіком?

Чи спробувати ще раз поговорити з тією дівчиною?

Я розуміла, що маю діяти обережно, щоб не нашкодити нашим стосункам з чоловіком і не зруйнувати самооцінку молодої студентки.

Але хоч би який шлях я вибрала, мені треба було переконатися, що мої дії висловлюватимуть і повагу до себе, і піклування про них обох.