З дитинства слова батьків про те, що головне завдання жінки – успішно вийти заміж, гули у моїй голові як невблаганний вирок.

Я росла в атмосфері суворих традицій, де кожен крок до самостійності зустрічався скептичним поглядом.

Мені 46 років, і я ніколи не виходила заміж, хоча стосунків у мене було близько десяти.

“Ти маєш знайти собі чоловіка, час іде,” – постійно нагадувала мама на черговій сімейній вечері.

Я усміхалася у відповідь, але в глибині душі відчувала тиск.

Якось, зустрівши стару подругу, я поділилася з нею своїми переживаннями.

“Всі ці роки я шукала когось, з ким мені було б легше, але зрозуміла, що самотність – це не трагедія,” – сказала я.

“А ти не думала, що твоє щастя не обов’язково пов’язане з наявністю чоловіка?” – Запитала вона.

Це питання змусило мене замислитися. З кожним новим знайомством я намагалася знайти відповідь на це запитання.

Зустрічалися чоловіки, які здавалися підходящими, але згодом я розуміла, що моє життя з ними не стає кращим.

Вони були добрі по-своєму, але не для мене.

“Навіщо мені потрібен співмешканець, якщо з ним мені не буде краще, ніж без нього?”

– Розмірковувала я вголос, дивлячись на зоряне небо. І тоді я зрозуміла, що моя свобода і самодостатність – це не вирок, а моя сила. З тієї ночі я почала цінувати свою незалежність ще більше.

Я подорожувала, навчалася новому, зустрічалася з друзями, і щодня відкривала для себе щось нове. Життя без обручки на пальці не здавалося мені вже таким жахливим.

Я навчилася знаходити щастя у дрібницях і зрозуміла, що бути собою – це найкраще, що я можу вибрати для себе.