Одного вечора чоловік прийшов з роботи. Іван працює трактористом. Я насипала йому вечерю, і стала просити, щоб ми продали хату в селі і переїхали у місто. Чоловік встав і, навіть не вечерявши, пішов спати. А я більше про це мову не заводжу. Але ж з цього села їдуть всі, жодної моєї однокласниці не залишилося тут

Хоча зі мною, можливо, і не всі погодяться. Насправді в селі сьогодні жити дуже тяжко. Хоча і продукти всі свої, майже екологічно чисті, і повітря свіже та легке.

Ще якщо самому в селі жити на старості років, то, можливо, я й не проти, але з дитиною, якій потрібно дати хоча б якусь освіту – це дуже складно. Школа далеко, а в якийсь вищий навчальний заклад, після такої школи, навряд-чи вступиш, це якась фантастика.

Життя в селі тільки на листівках та по телевізору у фільмах виглядає красивим і безтурботним. Мені бабуся розповідала, що за часів її молодості, щоб виїхати звідси доводилося завіряти купу документів.

На мій погляд залишатися тут добровільно – зовсім нерозумно. Я розумію, що починати життя в місті складно, але там є у кожного шанси добре влаштуватися. Але мій чоловік категорично проти переїзду, він зовсім не розуміє мене, його поведінка нагадує мені дитинство.

Я після дев’ятого класу пішла вчитися на перукаря. Мені ця професія здавалася прибутковою і перспективною, на той час. Я думала, що це дуже перспективно працювати в індустрії краси. Приємно згадувати роки, проведені в стінах коледжу. Але знайти когось не для серйозних стосунків там виявилося нереально.

У всіх моїх ровесниць, а чоловіків навчалося поруч мало, свої плани, розписані на роки вперед, зв’язуватися з селом та вішати на себе дітей в них не входило, мріяли про краще майбутнє.

Я думала після навчання залишитися в місті, але молодій дівчині без сильного плеча, це виявилося важче ніж мені здавалось. Подруга, далека знайома матері, допомогла влаштуватися в салон краси, але історії Попелюшки зі мною не відбулося.

Я часто навідувалась до батьків, точніше вони мені допомагали з продуктами, зарплата була крихітною. Автобус приїжджає до нас рідко. Так по суті я і познайомилася з Іваном.

Ми і раніше бачилися в різних компаніях, але уваги на нього не звертала. Він років на 5 старший за мене, про що нам було розмовляти?

Тим паче, на той час, я вже мріяла про перспективне майбутнє молодої та успішної жінки. А так хлопець здався хорошим: при грошах, є старенька машина, гарний господар – що ще треба для життя в селі? Не шкодую про зроблений вибір, але з ним дуже складно.

Ми зараз з чоловіком іноді вибираємося в місто, але витягнути його туди практично нереально, для цього має бути серйозний привід. За всіма покупками я їду сама. Не розумію звідки у нього взялася ця нелюбов до міста? Всі їдуть з цього села, жодної моєї однокласниці не залишилося тут.

Так неприємно бачити їх задоволені обличчя в соціальних мережах, і розуміти, що все життя доведеться провести в селі. Село наше поступово зникає.

Найближча сусідка – тітка в віці, іноді з такими ж квочками як і сама, прямо на вулиці посиденьки влаштовує. Іван же добре бачить яка тут ситуація, але йому байдуже, він любить бути тут, йому подобається так жити в селі.

Дякую місцевій владі, що років десять тому провели в наше село газ. Зараз не доводиться як в дитинстві топити будинок дровами і постійно стежити за грубкою. В усьому іншому, моє життя зараз зовсім похмуре, особливо туга находить взимку. Як йде дитина в школу, а чоловік на роботу, тільки в віконце дивитися залишається на те, як кружляє заметіль.

Ніяких зручностей в будинку у нас немає. Туалет на вулиці і ходити туди задоволення м’яко кажу немає, особливо, коли сильний холод та мороз. Зате не доводиться дихати вихлопними газами і легені псувати – каже Іван. Він не розуміє, що я на все життя вже сита цим свіжим повітрям.

Всі слова щодо екології вважаю нісенітницею, тут навпаки потрібно псувати здоров’я, без кінця працюючи. Починаючи з ранньої весни і до пізньої осені ні рук, ні ніг, ні спини не чую. Вся в роботі, що світа білого не видно.

Як настане літо так починається картопля і не тільки собі, а й родичам літнім допомогти потрібно. Зазвичай ми птицю заводимо: бройлерів, гусей, качок, але за нею теж догляд потрібен з ранку до вечора.

А ось те, що підняли ціну на пшеницю і сіно я по-чесному вважаю благом. Зараз не потрібно тримати худобу, стільки сил на неї моя мати витрачала, в 45 виглядала як 80-ти річна бабуся.

Чоловік працює на тракторі. У нього є сили, та й сам він розумний чоловік, він би легко влаштувався вантажником або слюсарем куди-небудь в конторку. А йому щастям, впевнена, здається життя в селі. Іноді він на полювання їздить, а про дружину і дитину думати не хоче.

Звичайно, нам би довелося продати нашу маленьку хатину та брати чималий кредит, але так мільйони людей живуть і нічого. За те син пішов би в нормальну школу, в музичну гімназію, наприклад.

Олег любить виступати в самодіяльності і співати обожнює, з дитинства  отримав би цікаву, інтелігентну професію. З сільським же рівнем освіти він як мій чоловік відслужить і теж буде в селі сидіти.

Подумую про репетиторів, але де для цього гроші дістати? Тай педагогів тут хороших не так вже й багато. Мій чоловік вже який рік думає замінити опалення по всьому будинку, але все ніяк не виходить – каже дорого дуже. Я на цьому і не наполягаю, лагодити нашу стареньку маленьку хатину марно, все одно взимку буде холодно, тільки грошей ще більше буде йти.

КІНЕЦЬ.